Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

Професор Володимир Вернадський, що перебував тоді в Україні, у своєму щоденнику занотує: «Рада справляє гнітюче враження розгардіяшу, безграмотності, слабкості, вузькості. Вона абсолютно не має авторитету серед її службовців і серед населення. Німці ставляться до неї з неприхованим презирством».

Німецькі генерали розглядали кабінет Голубовича як «клуб політичних авантюристів», знаючи, що він не має ніякої підтримки у фінансово-промислових колах України та у населення. У своєму повідомленні у Відень граф Форґач писав, що він ретельно шукає серед керівництва України людей просто розумних, але не знаходить їх. «Всі вони, — твердить Форґач, — …перебувають у сп’янінні своїми соціалістичними фантазіями, а тому вважати їх людьми тверезого розуму та здорової пам’яті, з якими б було можна розмовляти по важливих справах, не доводиться. Населення ставиться до них навіть не вороже, а презирливо». Німецький агент доносив своїм урядовцям: «…ніякої Української Республіки в дійсності немає, що це один фантом, що існує купка молодих політиків, досить радикального напрямку, якій вдалося якимось чином опинитись у ролі уряду». Микита Шаповал писав: «Апатія, безвільність, розкладання, реакція — такі головні риси тодішнього настрою як влади, так і суспільства… Не перемінити владу тоді було неможливо. Це було вимогою часу. Усі хотіли зміни влади, хоча ніхто не знав, на яку владу її міняти». Федераліст Дмитро Дорошенко додавав: «…присутність українського уряду відчувалася тільки в Києві».

Німці зрозуміли, що при наявності уряду Голубовича одержати те продовольство, заради якого вони йшли в Україну, немає ніякої надії. Особистий контакт німців із самовпевненими та малокультурними «діячами» уряду справляв на них тяжке враження. Фельдмаршал фон Ейхгорн — командуючий німецькими військами в Україні — органічно не виносив самовпевненого прем’єра Голубовича. Німецький генерал Гренер усе більше приставав до думки свого австрійського колеги, посол Австро-Угорщини граф Форґач вважав необхідним відмовитися від думки про яке-небудь співробітництво з групою соціалістів, що виступили від імені України. Німці бачили, що уряд, «перебуваючи у повній ізоляції», не має грошей і не може розплатитися навіть зі своїми чиновниками. У той же час сам прем’єр Голубович провокував німців, заявляючи, що «…давно настав час послати цю Раду (Центральну Раду. — В. С.) до чорта».

На початку квітня 1918 року німці провели декілька таємних консультацій з Голубовичем і Грушевським, переконуючи їх у тім, що вони мусили б бути більш поступливими, бо їхня влада тримається тільки на багнетах німецьких солдатів. Але українські лідери не мали бажання перетворюватися в повних маріонеток іноземних генералів.

Німеччина та Австро-Угорщина прагнули вистояти у світовій війні з «допомогою» українського хліба й сала. Тому 6 квітня 1918-го командуючий німецькою армією фельдмаршал фон Ейхгорн, ігноруючи український уряд, видав наказ про прискорений засів ланів в Україні, про контроль над врожаєм, про встановлення твердих цін на продовольство. Наказ був зухвалим втручанням в економічну незалежність УНР і сильно обмежував діяльність «земельних комітетів».

У той же час наказ не відновлював поміщиків у їхніх правах, як це, перекручуючи факти, стверджували соціалісти. Він тільки вводив правила для більш раціонального використання землі. Головні пункти цього наказу були такі: врожай належить тому, хто його виростив, за врожай селянин одержував плату за встановленою ціною. Захоплення більшої кількості землі, ніж селянин здатний засіяти, — заборонялося та каралося. Там, де селяни не могли засіяти захопленої землі або де земля була ще не захоплена і збереглися поміщики, останні були зобов’язані організувати посів, а «земельні комітети» повернути реманент і насіння, якщо вони були розграбовані.

Німецькі коменданти на місцях проводили в життя цей наказ, незважаючи на протести «земельних комітетів», з якими вони спілкувалися без усякої шанобливості. Так, наприклад, у Конотопі німецький комендант пригрозив, що висіче весь комітет, якщо той своїми діями буде саботувати посів.

25 квітня фельдмаршал Ейхгорн видав новий наказ, в якому були такі слова: «Безвідповідальні особистості та союзи намагаються тероризувати населення. Проти всякого закону і права вони проводять арешти, щоб залякати тих, хто в інтересах рідного краю та новоствореної держави готові працювати разом із Німеччиною. Де перебувають німецькі війська, там я не допущу ніяких незаконних дій. Тому я наказую вжити особливих заходів для охорони міста Києва та негайно віддавати під суд усіх тих, хто робить протизаконні дії. Я наказую: всі провини проти громадського порядку, всі карні злочини проти німецьких і союзних військ, як і проти всіх осіб, які до них належать, підлягають винятково надзвичайному німецькому військовому суду. Усяке порушення суспільного спокою, особливо вуличні збіговиська — забороняються. Забороняється також усяка спроба порушити спокій або суспільну безпеку усною агітацією, у пресі або будь-яким іншим способом. Газета, винні у таких вчинках, будуть негайно закриті. Українські судові установи продовжують свою діяльність, оскільки карні провини не підлягають покаранню за статтею 1-ю».

Міністр земельних справ заявив, що в таких умовах він не може керувати міністерством, і на знак протесту проти німецького тиску подав у відставку.

У середині квітня 1918-го німці виявляли обман «дружнього» уряду Голубовича — уряд, купуючи у селян цукор за встановленою державною ціною у 30 рублів за пуд, німцям встановив тверду ціну на той же цукор уже по 60 рублів за пуд. Частина збіжжя з того, що було зібрано для німців, приховувалася місцевими чиновниками, постійно затримувалося вивезення до Німеччини вагонів із уже оплаченим німцями збіжжям.

Різкий протест німецького командування викликали таємні спроби уряду УНР приєднати до України Крим і оголосити Чорноморський військовий флот власністю УНР. Четвертий Універсал не включав Крим до складу УНР, а при підписанні Брестського миру делегація УНР сама відмовилася від претензій на Крим і на Чорноморський флот. Але на зборах Центральної Ради 20 квітня 1918-го Чорноморський флот був проголошений флотом УНР, а уряд направив для захоплення півострова Окрему групу Запорізької дивізії під командуванням полковника Болбочана. Ця група прорвала Сиваський фронт червоних і 24 квітня захопила Сімферополь. Це сталось у той момент, коли на місто вже наступали німці, які вважали Крим і флот своїми трофеями. Німці зажадали негайного і повного виведення групи Болбочана із Криму… Тільки після загрози рішучих військових дій з боку німців 27 квітня група Болбочана була виведена із Криму, а військовий міністр УНР заговорив про «непорозуміння».

Німцям так само стало відомо, що окремі представники