Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

Скоропадський писав: «…моїх прихильників турбувало скликання Радою на 12 травня Українських Установчих зборів». Переворот Скоропадського вже тоді планувалося провести до 12 травня 1918-го, до того, як нові соціалістичні закони та новий-«старий» соціалістичний уряд отримають всенародну підтримку.

Майбутній гетьман запевняв себе та інших у тому, що в своїй політичній діяльності буде дотримуватися принципу «золотої середини», шукати класового та національного компромісів. Скоропадський підкреслював: «Були дві течії, як у соціальних, так і в національних питаннях, обидві крайні, з жодною я не міг погодитись і тримався середини… Я думав, що партія, котру я мав намір створити, повинна була якраз привести до певних компромісів як з правими, так з лівими, у соціальному відношенні та у великоруському і в українському питаннях у змісті націоналістичному…»

У той же час австро-німецькі війська (34 дивізії кількістю 350 тисяч багнетів і шабель), спільно з українською Запорізькою дивізією, громили більшовиків на всіх фронтах, швидко просуваючись на схід уздовж залізниць. Радянський уряд України спочатку втік із Києва до Полтави, а 10 березня переїхав до Катеринослава (тепер Дніпропетровськ), але й там не протримався і 30 березня перебрався до Таганрога (тоді Таганрог вважався частиною України). Незначні радянські сили (близько 12 тисяч бійців) не були перешкодою на шляху австро-німецьких військ. Труднощі у вигнанні більшовиків із України насамперед полягали у подоланні великих просторів, а не у збройному опорі червоних частин. Командування 1-ю, 2-ю і 3-ю Червоними арміями, що обороняли підступи до Катеринослава, прийняв на себе командарм Єгоров.

Північна колона німців (27 корпус) рухалася на Бахмач, південна колона (22 корпус) рвалася до Катеринослава (останній був захоплений німцями 2 квітня 1918-го). Запорізька дивізія армії УНР (20 тисяч багнетів і шабель, 5 бронепоїздів, 12 панцерників, 64 гармати, 4 літаки) брала участь у боях за Яготин, Гребінку, Лубни, Полтаву, Харків, Лозову. Для боротьби на сході України та у Донбасі висувався Перший резервний німецький корпус, а до Криму наступала «Окрема» група з п’яти німецьких дивізій.

6 квітня 1918-го німецькі та українські війська виганяють червоних із Харкова, а через день уже виходять до західних кордонів Росії. 21 квітня 1918-го уряд Радянської України виїхав до Москви, вирішивши припинити боротьбу за Україну. а ЦВК Радянської України саморозпустився… Приблизно до 29 квітня 1918-го вся територія України була звільнена від більшовицьких військ.

У березні 1918-го повернулася до Києва Центральна Рада, підтримуючи свій режим за допомогою австро-німецької армії, відновила «соціалістичну політику». У перші дні по поверненні був затверджений соціалістичний закон про грошові реквізиції у заможних класів міст України. Найбільшу реквізицію наклали на «звільнені» міста: Харків — 50 мільйонів руб. і Одесу — 40 мільйонів руб., Київ мав зібрати 35 мільйонів руб.

Із поверненням Центральної Ради з мовним лібералізмом 1917 року було покінчено. Влада наказала всі вивіски, афіші, бланки, офіційні документи створювати тільки українською мовою. Для Києва, у якому 50 % мешканців узагалі не знали української мови, це було значним випробуванням. Чиновники та офіцери скупили всі запаси українських словників, а службовці перекручували українську мову згідно зі своїми потребами. Скоропадський обурювався, але одночасно із цим прискорив своє самонавчання «рідній мові», намагаючись уже розмовляти українською.

З кожним днем Центральна Рада втрачала популярність, і головне, можливість активно впливати на події, що відбувалися в країні. Українська провінційна адміністрація ще у січні 1918-го була розігнана більшовиками, а нова не встигла сформуватися. Провінція втратила зв’язок із Києвом і повністю підпадала під владу австро-німецького військового командування. Влада перетікала до рук німецьких і австрійських військових комендантів, а Центральна Рада опинилася в ролі демократичної ширми для режиму окупації. Командування іноземних армій вимагало від уряду України відновлення приватної власності на землю, підтримувало місцевих поміщиків у їхньому бажанні повернути собі землю в Україні.

Австрійці та німці поділили землі України на зони окупації. Австро-Угорщина контролювала Подільську, Херсонську, Катеринославську губернії та південь Волинської губернії, Німеччина — всі інші губернії УНР, Крим, Миколаїв, Таганрог і Ростов, вугільно-рудний район Донбасу опинивсь у «загальному користуванні» німецького та австро-угорського командування.

17 березня 1918-го Мала Рада ратифікувала мирний договір із Німеччиною, не відчуваючи того, що сама підписала собі смертний вирок. Військовий договір із Австро-Угорщиною не було схвалено ні Центральною Радою, ні Радою міністрів УНР, а міністри-есери виправдовувалися тим, що австро-угорські війська не були запрошені в Україну. Але в Україну вступили австрійські, польські та угорські частини австрійської армії, що запам’ятались українським селянам насильствами, самосудами, реквізиціями.

Німці вимагали від уряду України прискореного постачання продовольчих товарів як компенсації за військову допомогу. Але Україна могла надати тільки відсотків 30 від необхідного. Міністри УНР виправдовувалися, заявляючи, що раніше не було затверджено конкретної цифри постачання, а Україна може забезпечити тільки 60 млн пудів хліба, з авансом і твердою оплатою. Німці та австрійці, вважаючи, що постачання буде зірвано, перейшли до практики реквізиції продовольства, видаючи селянам замість грошей квитанції за захоплені продукти.

Із Центральною Радою в німецького та австрійського командування з перших днів «співробітництва» так і не склалося ділових відносин. Німці вимагали негайного скасування соціалістичного земельного закону і повернення до принципу непорушності приватної власності. Центральна Рада «зробила свою справу» і, на думку німців, уже «могла піти», передавши владу «діловому кабінету».

18 березня, вже через день після ратифікації Центральною Радою мирного договору, було видано директиву, за якою німецькі військові командири могли видавати будь-які накази щодо охорони спокою у краї та стосовно забезпечення безпеки своїх військових.

У той же час, із середини березня 1918-го, у Раду міністрів УНР, у Центральну Раду починають надходити численні скарги на дії австро-угорських та німецьких військових в Україні, насамперед про самочинні страти мирних мешканців України, які розпочали військово-польові суди німецьких і австро-угорських військ.

Протести Центральної Ради проти незаконних дій іноземних військ привели до видання циркуляра Міністерством внутрішніх справ УНР, у якому вказувалося, що військово-польові суди німців і австро-угорців не мають ніякої сили над громадянами УНР, і громадяни України закликалися не допомагати воєнно-польовим судам та не виконувати вказівок військово-польових судів. Центральна Рада ухвалила, що будь-яке втручання військового командування у внутрішні справи України є неприпустимим, передала ноту протесту до Німеччини… Повідомлення з місць твердили про системний конфлікт представників німецької й австро-угорської армій із представниками соціалістичного уряду.