Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко
Окремі дрібні частини УНР ще перебували в анклавах, одрізані від Києва: у Житомирі, Кам’янці-Подільському, Сарнах, Старо Костянтинові, Балті (разом до 5 тисяч багнетів і шабель). Але ці частини виявилися паралізованими відсутністю зв’язку, розвідки, інформації, єдиного командування. Загони вільних козаків були також ізольовані один від одного та розкидані по Київщині, Херсонщині, Поділлі. Але й їх не було організовано та притягнуто командуванням до вирішальних боїв.
28 січня республіканське військо та Центральна Рада вступили до Житомира, та вже через день були змушені залишити місто і просуватися на Коростень і далі — на Олевськ і Сарни. У районі Сарн біля німецько-українського фронту ще стояли залишки української республіканської бригади, і діячі Центральної Ради сподівалися, з’єднавшись із цими військами, протриматись у Сарнах до вступу на українську територію німецьких військ.
Ще 28 січня прем’єр Голубович оголосив українським військам про підписання миру між Україною та країнами німецького блоку, а 31 січня делегація УНР звернулась із меморандумом до Німеччини та Австро-Угорщини, в якому війська німецького блоку закликалися на допомогу УНР для бойових дій проти більшовиків. Дипломати блоку дали згоду на вступ своїх країн у війну за Україну, і його війська почали готуватися до походу на схід.
Українські політики тоді сподівалися, що допомога Німеччини зведеться до передачі під керівництво українського командування галицьких Січових стрільців і частин Австрії з галицьких вояків, сформованої з військовополонених-українців у Німеччині та Австро-Угорщині «Синьої дивізії»… Але Німеччина та Австро-Угорщина поставили владу УНР перед фактом справжнього військового вторгнення своїх військ на територію України без усяких додаткових консультацій із Центральною Радою.
17 лютого 1918 року українські республіканські частини почали контрнаступ на червоних, що засіли у Бердичеві, а починаючи з 19 лютого 1918-го німецькі й австро-угорські частини чисельністю понад 300 тисяч почали переходити українську ділянку лінії фронту та просуватись у глиб України. На Волині з’явилися два німецьких корпуси, що по залізницях наступали на Коростень і на Бердичів. У хід громадянської війни в Україні втрутився новий «германсько-австрійський фактор», що відразу став визначальним.
23 лютого 1918-го війська Центральної Ради, відтиснувши більшовицькі загони з вояків 7-ї армії, захопили Житомир і висунулися в авангарді наступаючих німецьких військ на напрямку Козятин — Київ.
* * *Не знайшовши у Бердичеві очікуваної підтримки та друзів, Скоропадський вирішив податися до «червоного» Києва і заховатись у підпіллі. Це був самовбивчий намір… Під час перебування червоних у Києві у січні—лютому 1918-го було розстріляно близько 3 тисяч офіцерів і громадян міста, серед яких: начальник Генерального штабу військ УНР генерал Бобровський, митрополит Київський Володимир, міністр УНР Зарудний, член Центральної Ради Бочковський, редактор Пугач, генерали УНР Разгонов, Іванов та інші.
Скоропадський не знав про це і, можливо, мав надію легалізуватися з допомогою різновекторних зв’язків за нової влади. Одягненому як робітник, з небритою тривалий час бородою, колишньому генералові-аристократові вдалося дістатися до Києва на холодній відкритій платформі, переповненій солдатами. Але під час цього переїзду в Павла Петровича зникли три тисячі рублів, револьвер, годинник, паспорт…
Через кілька діб після повернення Скоропадського до Києва вільні козаки знищили більшовиків у районі Білої Церкви й обрали Юрія Тютюнника кошовим отаманом Білоцерківщини. У середині лютого 1918-го вільні козаки встановлюють свою отаманську владу (отамани: Водяний, Кульчицький, Безуглий, Тютюнник) по всій південній Київщині та північній Херсонщині.
У перші дні у «червоному» Києві «небезпечного контрреволюціонера» сховав у своїй оселі простий швець, що був баптистом. Більше тижня Скоропадський перебував на околицях Києва, не виходячи на вулицю з хати шевця. Незабаром Скоропадський зв’язався з Моркотуном, і його сестра Лідія знайшла для відставного генерала нову конспіративну квартиру в залізничного комісара, що працював на більшовиків, але співчував колишній владі. За тиждень Скоропадський полишить і цей будинок і сховається в оселі підстаркуватої киянки.
Скоропадський прожив у підпіллі у «червоному» Києві тільки два тижні.
У місті більшовики вже готувалися до оборони. На засіданні Народного Секретаріату Радянської України було створено Надзвичайний комітет оборони, який очолили Юрко Коцюбинський (син класика української літератури), Микола Скрипник та Віталій Примаков (надзвичайний комісар оборони Києва). У Києві було оголошено військовий стан. Але «комітет» не контролював ситуацію в місті, де гостро відчувався вакуум влади, а накази більшовиків майже ніким не виконувалися. Командир 1-ї Червоної армії Єгоров відмовився підкорятися командуючому військами Коцюбинському (вважаючи своїм командуючим М. Муравйова). За наказом Коцюбинського було заарештовано армійський комітет армії Єгорова, а Муравйов почав заарештовувати прихильників Коцюбинського у своїх військах.
Населення міста бойкотувало ці накази, зброю не здавало, не записувалося до революційної армії оборони, а очікувало швидкої зміни влади.
Солдати-фронтовики з колишніх збільшовичених армій розійшлися з Києва по своїх рідних оселях, на обороні Києва залишилося всього 2,5 тисячі відчайдухів. На оборонні позиції на захід од Києва вийшло тільки 1500 червоних бійців. Бойові загони йшли на фронт лише в тому випадку, якщо вони здебільшого складалися з ідейних членів революційних партій.
З 25 лютого Київ охопили паніка та розгубленість. На засіданні Народного Секретаріату Коцюбинський заявив, що втримати Київ неможливо.
«У ці три тижні радянської влади селяни припинили підвезення харчів у Київ, і ціни на них підвищилися. По ночах було неспокійно. Зграї грабіжників зустрічали на вулицях перехожих і нападали на хати і квартири. Обивателі формували загони самооборони. Зброю діставали у розгромлених складах на Печерську. В окремих будинках точилися справжні бої із грабіжниками. Вперше у під’їздах будинків і у дворах організували нічні чергування мешканців. Чергові зобов’язані були стріляти по грабіжниках (тоді ще не важко було купити зброю у солдатів) і викликати допомогу… Радянські війська реквізували всі вози та підводи у Києві і, навантаживши їх домашнім крамом — подушками, перинами, стільцями, самоварами та ін., — спішно втікали з Києва. В останній день перед відходом радянських військ народний комісар внутрішніх справ України Євгенія Бош, виступаючи на мітингу біля будинку Купецьких зборів, запевняла присутніх, що Київ не буде зданий. Через дві години вона та інші
