Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

в армії молодшого старшинства та отаманів-аматорів. Особисто до себе я відчував, з одного боку, також недовіру, з іншого — не було відваги, аби згори усунути мене від командування». Павло Скоропадський характеризував полковника Капкана як командира «…зовсім не придатного» до керівництва цілим фронтом у вирішальний час.

Прем’єр Винниченко та його прихильники виступали за перехід армії на міліційну систему, за створення нової української армії за зразком кантональної швейцарської міліції. «Ліваки» із Центральної Ради ініціювали гоніння на «підозрілих» офіцерів і генералів, що вже більше місяця служили вірою і правдою в армії УНР. У відставку як «підозрілий офіцер» був відправлений командуючий Київським військовим округом полковник Віктор Павленко, а його місце зайняв штабс-капітан, соціаліст Микола Шинкар.

Скоропадський згадував, що Шинкар «…здавався мені зі всіх революційних діячів того часу найбільш породним і здібним… Молодий, енергійний, добре вихований, він робив гарне враження, хоча, звичайно, був не придатний займати посаду головнокомандувача військового округу, бо не мав ні потрібної військової освіти, ні військового досвіду…» Начальником штабу Шинкаря став генерал Олександр Греков. За характеристикою Скоропадського, він «…людина безпринципна, але з великим бажанням відігравати роль, хоча для цього не мав потрібних вольових якостей».

Обійнявши високу посаду, Шинкар почав конфліктувати з начальником штабу Київського гарнізону, з комендантом Києва, з отаманом київського Вільного козацтва Ковенком, з командуючим Генеральним штабом генералом Бобровським, з військовим міністром Поршем.

Тоді ж Микола Шинкар у приватній розмові з Дмитром Дорошенком зізнався, що соціалістичний уряд не хоче використовувати корпус Скоропадського для оборони від наступу більшовиків: «Боїмося, що він схоче стати гетьманом!» Дорошенко після цієї розмови зробив висновок, що соціалісти з Центральної Ради «…замість того щоб використовувати корпус, постаралися швидко його розкласти та знищити…»

17 грудня 1917 року частини російських більшовиків захопили українську вузлову станцію Лозова, а далі «червоний маршал» Антонов-Овсієнко видав наказ: «…після захоплення Лозової наступати у напрямку Катеринослава, Олександрівська, Слов’янська». До 30 грудня 1917-го війська більшовиків захопили великі промислові центри: Луганськ, Маріуполь, Катеринослав. Генеральний Секретаріат УНР ніяк не відреагував на прямі воєнні дії і знову вирішив відмовчатися.

Будівництво нової народної армії України припускало «рятування» від «царського», апріорі «реакційного» офіцерства. Острах «повторення корніловщини в Україні» викликав до життя новий наказ про зменшення офіцерських резервів при штабах округів, про прийом до армії УНР лише тих офіцерів, які мали рекомендації від солдатських полкових рад, де вони служили.

Вже 4 січня 1918 року Порш, підтримуваний прем’єром Винниченком, віддав наказ про негайну демобілізацію українських частин регулярної армії, розпустивши частини «старої армії», і наказ про ліквідацію офіцерських чинів у армії УНР. Наказ про демобілізацію армії став авансом країнам німецького блоку і призвів до розриву відносин із країнами Антанти. В умовах війни цей наказ був рівнозначний повній капітуляції.

Після відставки Симона Петлюри генерал Скоропадський вирішив і сам піти у відставку. Він уже не міг співпрацювати з «ліваками». У своїх «Споминах» генерал дає досить суб’єктивну інтерпретацію причин свого вирішального кроку: «Люди (солдати корпусу Скоропадського. — В. С.) жили у неможливих умовах, у велику зимову холоднечу в неопалюваних вагонах. Мені ця байдужість здавалася підозрілою, й мимоволі спадало на думку, чи не хоче Секретаріат, побачивши, що справи в мене налагоджуються, псувати мені справи і добитися того, щоби і мій корпус при таких умовах почав розкладатися та бешкетувати… Я зрозумів, що отут на перешкоді моя особа та побоювання зростаючої ролі, яку я починав відігравати… Наслідком такого ставлення був певного роду саботаж мого корпусу з боку українського політичного центру. Я ясно бачив, що цей саботаж призведе до розвалу корпусу і до катастрофи…»

24 грудня 1917-го Скоропадський вирішив залишити командування Першим українським корпусом, передавши свою посаду генералові Гандзюкові. 29 грудня 1917-го штаб корпусу влаштував Скоропадському прощальну вечерю, після чого він назавжди залишив корпус. Його чекав Київ…

Однією з причин відставки генерала була обструкція офіцерів-українців Першого корпусу та лідерів вільних козаків після того, як вони дізналися, що українець Скоропадський балотувався до Установчих зборів від блоку реакційних російських земельних власників.

Про генерала Якова Гандзюка треба сказати особливо. Селянин Подільської губернії, що здобув дворянство бойовими подвигами, Гандзюк був ветераном Російсько-японської війни 1904–1905 років, яку закінчив з трьома медалями та 4 орденами. Герой Першої світової війни, Гандзюк був двічі поранений, контужений та нагороджений іще 3 орденами. Рідний брат генерала був депутатом Державної думи у 1909–1917 роках. Генерал Гандзюк відзначався феноменальною хоробрістю, великою силою і величезним зростом — більше двох метрів.

Генерал-майор Сафонов залишався начальником штабу Першого корпусу. Скоропадський писав: «Я передчував, що з комбінації цих двох осіб нічого доброго не вийде. Обидва — чудесні люди. Гандзюк рідкісний бойовий командир, але обидва ці начальники звикли тільки виконувати накази і не вміли самі дати собі раду при складних обставинах». Скоропадський твердив, що полковник Сафонов «…не користувався довір’ям української маси». Але вибирати вже не було з кого…

Самовідставка Скоропадського поглибила самодемобілізацію солдатів і офіцерів, анархію та хаос в українських військах Правобережжя. Хворобливе честолюбство та особисті амбіції призвели Скоропадського до самоусунення від боротьби у страшні для України часи, коли зі сходу та заходу на Київ насувалися більшовицькі частини.

Розділ 6
Заколотник у пошуках сили
(січень — квітень 1918 р.)

Пізніше Скоропадський напише: «…у Києві я оселився як приватна людина». Однак, зрікшись генеральських погонів, Павло Петрович залишався отаманом Вільного козацтва та лідером різномастих змовників, які гарячково готували скинення Центральної Ради. Але вже тоді до Києва приходять звістки про єврейські погроми, в яких беруть участь загони Вільного козацтва. Скоропадський згадує, що на початку 1918 року «вільні козаки стали… найзатятішими захисниками українського націоналізму та шовінізму».

Павло Петрович намагався стати лідером для всіх незадоволених політикою Центральної Ради. «До мене приходило багато всякого люду: старшини, землевласники, громадські діячі…» — писав про свій січневий «відпочинок» у Києві майбутній гетьман. Відставний генерал активно спілкувався з організаторами козацтва на Полтавщині Олександром Сахном-Устимовичем та братами Милорадовичами, з отаманом вільних козаків Київського повіту Павлюком. Тоді радилися з відставним генералом: колишній головнокомандуючий Західним фронтом відставний генерал Валуєв, колишній князь Віктор Кочубей, колишній граф Олсуф’єв, організатор