Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

У другій половині 1918-го Моркотун став «великим майстром» Великої ложі України «Об’єднаних слов’ян». Після політичної смерті Центральної Ради цю ложу було створено як альтернативу «шовіністичним» тенденціям у масонстві. В цю ложу згуртувалися помірковані діячі, здебільшого кадети. Масони — прибічники української незалежності, переважно соціалісти, сформували Велику ложу України на основі ложі Святого Андрія Первозваного.

Поки Скоропадський готував змову, у Києві відбувалися доленосні події. Генеральний Секретаріат (уряд) УНР нарешті проголосив рішучі заходи боротьби проти більшовицької небезпеки, погрожуючи переслідуванням і застосуванням військового суду ворогам УНР. При таємничих обставинах був убитий лідер київських більшовиків Леонід П’ятаков, і потім відбулося роззброювання червоногвардійців механічних майстерень та київських заводів «Арсенал», «Ауто», суднобудівного, канатного… під час якого було вилучено тисячі гвинтівок і десятки кулеметів.

На Лівобережжі України війська більшовиків швидко рухалися на Київ по двох головних залізничних вітках — Полтавській та Чернігівській. До 11 січня 1918-го війська УНР на Лівобережжі були розгромлені, Сердюцька дивізія полковника Капкана розпалася, частина вільних козаків Чернігівщини перейшла на бік червоних… столицю України залишилося захищати не більше 300 бійців. Кияни вже відкрито казали про неминучість здачі міста червоним частинам у найближчий час.

На Правобережжі України республіканців так само почали переслідувати невдачі… частинам 2-го більшовицького гвардійського корпусу до 10 січня 1918-го вдалося захопити Вінницю та Вапнярку. Генерали «із царських» працювали погано, іноді явно саботували накази, чекали на відновлення колишнього ладу, а соціалістичні партійні функціонери взагалі працювати не вміли.

У ніч на 12 січня 1918 року Центральна Рада під тиском фракції українських есерів прийняла Четвертий Універсал, за яким «Українська Народна Республіка стає самостійною, незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу… повинна бути очищена від насланих з Петрограда найманих загарбників…»

15 січня на станцію Крути для захисту столиці з боку Чернігівської залізниці від наступу червоних прибуло 420 київських юнаків-добровольців: сотня студентів і гімназистів, курінь «Смерті» і загін юнкерів, а наступного дня Петлюра зі своїм партизанським Гайдамацьким кошем Слобідської України і залишками інших українських з’єднань (усього 880 багнетів) встав на шляху червоних з боку Полтавської залізниці.

Дізнавшись про вихід з Києва петлюрівського війська, робітники заводу «Арсенал» підняли повстання у Києві. Вже 16 січня до 700 арсенальців приєдналися не тільки робітники багатьох підприємств, але й солдати трьох українських полків, що були розпропаговані більшовиками. В інших районах Києва: на Подолі, Шулявці, Деміївці, у районі залізничних майстерень повстання підтримало ще до тисячі робітників-червоногвардійців…

У розпорядженні Центральної Ради у Києві виявилося всього близько 2 тисяч багнетів, а 50 % вояків української армії у Києві оголосили свій нейтралітет і апатично дивилися на перебіг подій. Рівністю військових сил супротивників пояснюється затяжне військове протистояння. Центральна Рада і її силові структури виявилися паралізовані повстанням. Охорону Києва Центральна Рада передала вільним козакам київського полку інженера Ковенка, що блокували «Арсенал». Скоропадський писав, що Ковенко «…енергійна і смілива людина… Ковенко виявляв багато особистої відваги, енергії і організаторської ініціативи, а його полк з київських заводських робітників був одною з кращих частин Вільного козацтва».

Більшовики намагалися посіяти паніку в місті, обстрілюючи центральні квартали з гармат, відключили у Києві водопостачання та електрику. «Головною прикметою тих боїв була повна неможливість чітко провести фронт, на якому йде бій. Бої розпалювалися зненацька там, де починали стріляти в українців повсталі, які прослизали дуже легко по всьому Києву, тому що Центральна Рада не мала у своєму розпорядженні достатніх сил, щоб надійно охороняти місто…» — згадував очевидець. Численні штурми «Арсеналу» українськими військами нічого не давали.

16 січня 130 червоногвардійців з Подолу ввірвалися у центральну частину міста і підійшли до самого будинку Центральної Ради, але були вибиті офіцерським загоном на Поділ. Наступного дня повстанці прорвалися на Хрещатик і знову наблизились до будинку Центральної Ради. І знову повсталі були загнані на Поділ, де через кілька днів були ліквідовані. Необхідно зазначити, що Скоропадський і його найближче оточення, що складалося з бойових офіцерів, не брали участі у доленосних боях проти повсталих 15–22 січня 1918 року, відмовилися вони і від участі в обороні Києва від військ російських більшовиків 2225 січня… Скоропадський утік із Києва, де п’яту добу тривали вуличні сутички. Що це було? Небажання захищати ворожий режим? Апатія та безсилля? Чи очікування змін? Скоропадський не дає відповіді у своїх «Споминах».

18 січня прем’єр Винниченко розпустив свій кабінет, надавши право лідеру українських есерів інженеру Всеволоду Голубовичу формувати нову Раду міністрів. Тоді ж був прийнятий есерівський «Земельний закон», за яким ліквідовувалося право власності на землю, а земельним комітетам надавалося право зрівняльного розподілу всієї землі. Есери затвердили закони «про скликання Українських Установчих зборів 2 лютого 1918 року» і «про право підписання сепаратного миру з германцями у Бресті», Центральна Рада дала всі права українській делегації підписати цей мир.

У відповідь на ці кроки французький генерал Табуї у своїй ноті різко висловився проти Четвертого Універсалу як «акту, ворожого Франції», заодно і проти уряду Голубовича. Але розраховувати ні на Петлюру, ні на Скоропадського французи вже не могли. Петлюра зі своїми гайдамаками був на фронті, Скоропадський просто зник із поля зору…

«Я хотів їхати до Білої Церкви, побачивши, що тут однаково нічого не зробиш, але потяги з 19-го числа перестали ходити… — згадував Скоропадський. — 3 ранку 19-го січня по вулицях почали з’являтися барикади…» Під час повстання у Києві до Скоропадського завітав добродій Мартинович-Стракон — посланець з Білої Церкви від козацької Ради. Він розповів Павлу Петровичу, що за останній тиждень «козацька організація підпадає впливу загальної анархії».

Коли Скоропадський вирішив залишити Київ, Петлюра та його гайдамаки повернулися до Києва, щоб битися з повсталими. Симон Петлюра зміг організувати захоплення «Арсеналу» та остаточну ліквідацію повстання, причому на штурм «Арсеналу» йшов у першій колоні. Полковник Петро Болбочан організував «Офіцерський республіканський загін» із російських офіцерів у 150 чоловік і разом із загоном взяв активну участь у вуличних боях проти червоних.

Ще тривав останній штурм «Арсеналу» та бої української армії проти червоногвардійців у районі вокзалу, як Павло Скоропадський утік із Києва. Він вирішив тікати з небезпечного Києва, на який насувалась армія червоних. У колишнього бойового офіцера