Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

Але німецький аташе Альвенслебен повідомив Скоропадського, що в урядових колах УНР уже дещо знають про його змову і можуть у будь-який час його заарештувати. За кілька діб до штурму влади, щоб сховати свій штаб від очей контррозвідки, Павло Петрович переїздить із готелю «Пасаж» до будинку свого давнього товариша по полку. Можновладці самі не хотіли бачити потенційних можливостей змовника Скоропадського, уважаючи, що в генерала «тільки сотня офіцерів», а у Центральної Ради в Києві 4 тисячі надійних багнетів. Тільки 28 квітня прем’єр Голубович віддає наказ про арешт Скоропадського, який так і не був виконаний.

Готуючи зміну влади у країні, Скоропадський намагався залучити до своїх прихильників знаних людей з різних таборів — з кола «правих росіян», з поміркованих українських патріотів і самостійників, з усіх невдоволених владою.

Павло Петрович бідкався: «Мене турбувала відсутність біля мене досвідчених людей, здібних зайняти міністерські посади. Намічений на посаду голови Ради міністрів Микола Миколайович Устимович був відданий нашій справі і був мені особисто симпатичною людиною, але я бачив, що для цієї ролі він не підходив. Підходящої людини я у Києві не бачив. Вирішив узяти Устимовича на короткий час з тим, щоби знайти іншого, коли можна буде вже легально працювати і вибирати людей не з вузького кола конспіративної організації. Крім того, далеко не всі портфелі були розподілені навіть тимчасово. Не мав я ще начальника для свого штабу, ні військового міністра, ні міністра земельних справ… Особливо ж важко було підшукати міністра земельних справ, бо всі пропоновані кандидати або не підходили зовсім для наміченої мною аграрної політики, або ж ті, що за своїми поглядами здавалися мені підходящими, не бажали ризикувати, хотіли вичекати… Події йшли дуже швидким ходом, за кілька днів я мав обійняти владу, а людей для ведення головніших урядових справ я ще не мав».

Скоропадський додавав: «…шукаючи людей, вирішив звернутись до Петра Яковича Дорошенка (Петро Дорошенко — дослідник української старовини, директор Української гімназії у Чернігові, поміркований український діяч з 70-х років XIX століття), який постійно жив у Чернігові». Але підстаркуватий Дорошенко теж відмовився від посад, хоча й побажав Скоропадському успіху.

Скоропадський намагався долучити до співпраці Федеративно-демократичну партію на чолі з Володимиром Павловичем Науменком (старий «громадівець», український поміркований діяч іще з 70-х років XIX століття). Федеративно-демократична партія була партією «…поміркованого націоналізму, але була вона малолюдна, м’якотіла та неактивна — до помітного впливу, до провідної ролі, особливо в таку добу загострених відносин, нездібна».

Вдачею для Скоропадського було притягнення до своєї «таємної компанії» досвідченого юриста Олександра Олександровича Палтова, що допоміг скласти першу відозву нового гетьмана — «Грамоту» до населення, яка з’явилась у Києві вже в день перевороту. Як професіонал Палтов за півтори години написав цю історичну відозву і завдяки цьому після повалення «соціалістів» був призначений товаришем (заступником) міністра закордонних справ.

Цікаво, що Палтов не користувався повагою «на київських пагорбах», переказували чутки, що у дореволюційний час він був під судом за «грошові непорозуміння» (корупцію).

До перевороту долучилися впливові діячі: Михайло Воронович — колишній бессарабський губернатор, Микола Любинський, Микола Бутенко, граф Василь Кочубей та інші. «З ранку до вечора там (у помешканні — штабі Скоропадського. — В. С.) повно було військових, різних діячів, що одержували якісь призначення або чекали на нього. Це здебільшого була молодь або люди, які ніякими іншими здібностями не відзначалися, крім одної: моторності. У зламні моменти революції такі люди завжди з’являються першими, поспішаючи захопити посади, яких у нормальних умовах вони ніколи осягнути б не змогли». Знав Павло Петрович, про що писав, — сам був авантюристом і змови формував з авантюристами зразка Полтавця, Палтова, Котова-Коношенка…

Військова організація заколоту Скоропадського виглядала цілком пристойно. До змови долучився генерал-майор Владислав Володимирович Дашкевич-Горбатський, який став начальником штабу заколотників. Офіцер Генерального штабу, лейб-гвардієць, 1917 року командував 24-ю дивізією Першого армійського корпусу Південно-Західного фронту. Цей генерал був надзвичайно амбітним, і тому Скоропадський, «випробувавши» його виконуючим обов’язки військового міністра та начальником Генерального штабу, згодом відправив його на дрібну посаду начальника відділу морської піхоти морського міністерства.

Із утаємничених у змову офіцерів-добровольців заколотники сформували полк у 300 багнетів, у всі українські частини Києва було послано агітаторів. Полковники Глинський, Олександр Сахно-Устимович, підполковник Білецький керували окремими підрозділами, створеними для захоплення владних центрів.

За розробленим планом заколоту, Скоропадського мали обрати гетьманом «всія України» на Хліборобському з’їзді у Києві, а вже потім, враховуючи реакцію офіційних установ республіки, перейти до здійснення військового захоплення влади.

Організацією з’їзду опікувався Михайло Воронович, але повної єдності між делегатами з’їзду не було. Частина депутатів-полтавців із партії хліборобів-демократів іще шукала компромісу з Центральною Радою, у той же час партія хліборобів-власників та «Союз земельных собственников» виступили за негайну ліквідацію Центральної Ради, за відновлення прав приватної власності на землю та бажали «правої» диктатури. Скоропадський завітав на засідання Союзу хліборобів-власників. На цьому засіданні було намічено, що з’їзд буде працювати два дні і що проголошення гетьманської влади відбудеться наприкінці другого дня — 30 квітня.

План державного перевороту в Україні був уведений у дію. Німці змушені були квапитись, тому що хотіли не допустити скликання в Україні Установчих зборів. Увечері 26 квітня 1918-го саме німці почали державний переворот на користь Скоропадського, роззброївши українську Синьожупанну дивізію. Цю дивізію було сформовано у Німеччині з українських військовополонених і передано Україні на прохання Центральної Ради. У квітні 1918-го дивізія прибула до Києва і являла собою головну залогу міста. Але Центральна Рада фактично не протестувала проти роззброєння вже своєї дивізії. Вона боялася наявності в Києві маловідомої та неконтрольованої військової сили. Дивізія ця, прибувши до Києва, потрапила під вплив як «правих елементів», так і більшовицьких агітаторів. У місті Ковелі на Волині німці роззброїли Сірожупанну дивізію. За заявою тодішнього військового міністра Жуковського, ці роззброєння були зроблені з його згоди. Військовий міністр тоді твердив, що вся армія мала перейти до «міліціонної швейцарської системи» і Центральній Раді регулярні армійські частини не потрібні. Генерал Зелінський — командир Синьожупанної дивізії — згадував: «…Жуковський і Греков матеріальною диверсією намагалися розбити єдність моєї дивізії. Військове міністерство свідомо не давало дивізії ні платні, ні харчування».

Посол Німеччини в Україні барон Мумм сказав міністру Ковалевському (за