Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Але, пишучи це, я спершу маю обдумати, чому ж я так моралізую і вдаю, ніби професія повії аж так принижує мою гідність. Це все ще давнє і поважане ремесло, яке сягає і найвищих суспільних кіл. Щоправда, лише раз мені випадало спілкуватися з жінкою цієї професії. Це було на кораблі в Середземному морі, десь біля африканського узбережжя; я дуже рано встала і гуляла палубою, доки матроси відчищали дерев’яні мостини. Ще одна жінка не спала; вона була мені не знайома, повнява, скромно вбрана і курила цигарку. Я стала з нею коло поручнів, заговорила. Вона знала кілька фраз англійською, назвалася «міс», запропонувала мені цигарку зі свого портсигара і ще й усміхнулася. Згодом мене наздогнав старший стюард і з драматичними інтонаціями повідомив, що це «погана особа». Вони, мовляв, не могли не взяти її на корабель, але на палубу випускають лише зранку, коли нікого з пасажирів тут нема. Більше я її не бачила, але й досі пам’ятаю її привітне повняве обличчя. Що це взагалі означає — «погана»!
Але чи могла б я, якщо відкинути будь-яку мораль, опуститися до цього ремесла? Це суперечить моїй природі, вражає гідність, убиває гордість — і змушує страждати тілесно. Тож не все так страшно. Я облишу це ремесло — якщо вже доводиться так називати свою теперішню діяльність — із превеликою радістю, щойно зможу заробляти на їжу іншими, приємнішими і відповіднішими для моєї гідності способами.
Близько 22-ї майор вклав свого узбека в комору за кухнею. Знову дзенькає пояс об бильця ліжка, теліпається револьвер, набалдашник ліжка увінчує солдатський кашкет. Але свічка ще горить; ми розповідаємо одне одному всіляку всячину. Точніше, майор розповідає. Оповідає про свої родинні обставини й витягує з портмоне крихітні фото. Наприклад, ось його мати з сивим волоссям і дикими, ледь розкосими чорними очима. Вона родом із півдня країни, де здавна жили татари, а заміж вийшла за блондина-сибіряка. Майор багато успадкував від зовнішності матері. Тепер я розумію, що в характері його чимало зумовлено саме цим змішанням південної та північної кровей: неврівноваженість, поспіх, який раптом переходить у важкість, запальність, яку витісняє меланхолія, ліричні піднесення й раптові погіршення настрою. Він був одружений, але вже давно розлучився; мабуть, у стосунках був «не подарунок», як сам зізнається. Дітей у нього немає. І це доволі незвично для росіян. Я зрозуміла це вже по тому, як вони ледь не відразу починали запитувати, чи є в мене діти і, хитаючи головами, висловлювали подив, що в нас так мало дітей і так багато бездітних жінок. Вдові вони теж не повірили, що в неї немає дітей.
Майор показує мені ще одне фото — портрет дуже красивої дівчини з волоссям, зачесаним на рівний проділ, дочки одного польського професора університету, в якої майора розквартирували минулої зими.
Коли він почав випитувати про мої родинні обставини, я намагалася зіскочити з теми, не хотіла про це говорити. Тоді він вирішив дізнатися про мою освіту й уважно слухав мої розповіді про гімназію, вивчення іноземних мов і подорожі по всій Європі. Він схвально зауважує: «В тебе добра кваліфікація». Несподівано він висловлює подив, що всі німецькі дівчата такі стрункі й худенькі, — мовляв, невже в нас і справді так мало їжі? Потім починає уявляти, як би все склалося, якби я поїхала з ним у Росію, стала його дружиною, познайомилася з батьками… Він обіцяє відгодувати мене курятиною і сметаною, адже до війни жилося йому дуже навіть незле… Я не заважаю йому фантазувати. Мабуть, моя «кваліфікація» — яку він, звісно, порівнює з російськими реаліями, — викликає в нього повагу, робить мене принадною в його очах. Це виразно відрізняє його від німецьких чоловіків, для яких — принаймні з мого досвіду — начитаність жінки аж ніяк не впливає на її принадність. Навпаки, інстинктивно я завжди вдавала перед ними трохи дурнішу та менш освічену чи просто приховувала це, доки ми зійдемося ближче. Німецький чоловік завжди хоче бути розумнішим, щоб повчати свою жіночку. Радянські ж чоловіки про таких жіночок, господиньок, створених для домашнього затишку, нічого не знають. Там високо цінують освіту; це таке рідкісне, бажане і нагально необхідне благо, що держава ледь не увінчує його особливим ореолом. Крім того, знання там додатково оплачують, і майор звертає на це мою увагу, пояснюючи, що в нього вдома я б напевно знайшла «кваліфіковану роботу». Щиро дякую, ти хочеш якнайліпше, але ваших послуг мені вже вистачить до кінця життя. У вас забагато вечірніх курсів. А мені вони вже не потрібні. Вечори я хочу залишити тільки для себе.
Майор знову співав, тихо й мелодійно, і я з приємністю його слухала. Він — чесна і порядна людина, до того ж чуйна. Але водночас така далека, чужа і трохи наче незріла. Як же ми, люди Заходу, такі старі та велемудрі, опинилися зараз під їхнім чоботом?
Про ніч я пам’ятаю тільки, що спала глибоко і міцно, і мені навіть снилися мирні сни; а зранку я, описуючи це слово і сяк, і так, називаючи його «фільмом у голові», «картинками перед заплющеними очима», «несправжніми речами, які бачиш, коли спиш», випитала нарешті в майора російське слово на позначення сну. Ще одне слово, якого немає в солдатському словничку.
Коли близько сьомої ранку майор пішов до комори, щоб розбудити узбека, відповіді він не дочекався. Він покликав мене, стривожений і наляканий, бо подумав, що з азіатом щось сталося (може, знепритомнів, або, не вистачало ще, напали і вбили?) Разом ми почали трясти клямку і гупати в дерев’яні двері. Нічого, ані звуку; але було видно, що зсередини стирчить ключ. Ніхто не може спати так міцно, навіть азіат. Я забігла до вдови, пошепки поділилася тривогами.
«Та подумаєш! — позіхнула вдова. — Він просто хоче залишитися сам і