Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Це вперше я чула про таку дику лють із боку наших чоловіків. Зазвичай вони мислять тверезо, реагують раціонально, перейняті порятунком власної шкури, і дружини їх у цьому всіляко підтримують. Ніхто з чоловіків не втрачає авторитету, якщо віддає жінку — чи то свою, чи сусідську — переможцям. Навпаки, йому ще дорікатимуть, якщо він раптом роздратував переможців, опираючись.
До нас чоловіки прийшли не просто так. Вони хотіли зробити послугу: принесли з собою дошки і тепер, рівно підпилявши їх на кухонному столі, по діагоналі забивають ними раму задніх дверей. Зробити це треба швидко, доки не з’явився ніхто з росіян. На віддяку ми даємо чоловікам сигари із майже повної коробки, яку вчора приніс майор. Так, ми багатії.
І коли дошки вже повністю закривають дверну раму, на чорних сходах раптом з’являється росіянин. З усієї сили налягаючи на двері, він намагається проникнути всередину, але безуспішно. Ми зітхнули з таким полегшенням! Адже тепер усі ці незнайомці не зможуть швендяти тут і вдень, і вночі. Звісно, вони можуть зайти через парадні двері, але на них надійний замок, і виготовлено їх із міцного дерева. Хто нас знає, той переважно гукає ще з коридору, щоб заспокоїти: «Здєсь Андрєй» (чи хто б там не був). А з майором ми домовилися про особливий стук.
Дещо зворушливе: після обіду зайшла панна Бен, наша енергійна «лошиця» з підвалу, — зараз вона живе в молодої пані Леман, чоловік якої зник на Сході, й допомагає тій із малими дітьми. Досі ані молоду жінку, ані саму панну Бен ніхто не чіпав, хоч обоє доволі-таки симпатичні. Їхній захист і щит — маленькі діти. Жінки збагнули це вже в перший вечір, коли росіяни тільки прийшли. Тоді в квартиру увірвалися двоє грубих типів, криками і зброєю проклали собі шлях, відштовхнули панну Бен, яка відчиняла їм двері, зайшли в кімнату і… зупинилися перед дитячим ліжечком, у якому при сяйві свічки поруч спали немовля та чотирирічний Луц. Один із них сказав, геть сторопівши: «Кляйне кінд…?» Обоє якийсь час витріщалися на ліжечко, а тоді навшпиньки вийшли з квартири.
Тепер же панна Бен просить, щоб я зайшла до них на кілька хвилин; річ у тім, що до них завітали росіяни, двоє: один молодий, другий — старший. Обоє вже раніше тут бували, а нині принесли дітям шоколад. Вони б хотіли з ними поспілкуватися, тож просять мене поперекладати.
Врешті ми сидимо навпроти: двоє солдатів, панна Бен, пані Леман, на колінах у якої розмістився чотирирічний Луц, і я. Перед нами у своєму візочку сидить найменша. Я перекладаю те, що старший росіянин просить: «Яке гарненьке маленьке дівча! Така лялечка». І чоловік накручує дитячий кучерик на свій вказівний палець. А тоді просить перекласти обом жінкам, що в нього теж є двоє діток — двоє хлопців, які живуть тепер із бабусею в селі. З благенького картонного гаманця він витягає знімок: дві хлопчачі голівки на потемнілому коричневому папері. З 1941-го він їх не бачив. Майже ніхто з росіян не знає, що таке відпустка, — це я вже зрозуміла. Від початку війни, тобто вже майже чотири роки, вони далеко від родин. Припускаю, так сталося тому, що їхня країна під час війни постійно була полем бойових дій, і цивільне населення перекидали з одного місця на інше; тож насправді ніхто з солдатів не знає, де саме зараз перебувають їхні родини. До цього додаються ще величезні відстані в країні і жалюгідні дороги. А ще влада, мабуть, побоювалася — принаймні в перші роки німецького наступу, — що їхні люди можуть дезертирувати або перебігти. Хай там як, ці чоловіки ніколи не вимагають відпустки, на відміну від наших. Я пояснюю це обом жінкам, і пані Леман співчутливо зауважує:
— Так, за це можна дещо вибачити.
Другий російський гість — юнак сімнадцяти років, спершу був партизаном, а потім рушив за військом, яке просувалося на захід. Він насуплено дивиться на мене і вимагає перекласти, що в його рідному селі німецькі військові заколювали дітей, а також хапали їх за ноги й, розмахнувшись, трощили їм черепи об стіну. Але перед тим, як перекласти, я запитую:
— Це вам розповіли? Чи ви самі бачили?
Суворо дивлячись поперед себе, він відповів:
— Двічі бачив сам.
Я переклала.
— Я в це не вірю, — заперечує пані Леман. — Наші солдати? Мій чоловік? Та ніколи!
А панна Бен просить спитати росіянина, чи люди, які це зробили мали «пташку тут» (на рукаві) чи «пташку там» (на кашкеті) — тобто були вони з Вермахту чи СС. Росіянин відразу зрозумів суть запитання: розрізняти їх вони навчилися ще в своєму селі. Але навіть якщо і в цьому, і в інших випадках це були саме люди з СС, переможці вважають їх представниками нашого «народу», тож рахунок виставлятимуть усім нам. Про це вже ходять чутки; коло насоса мені вже не раз доводилося слухати, що, мовляв, «наші там поводилися не набагато краще».
Мовчимо. Дивимось поперед себе. Тінь нависла над кімнатою. А маля про це нічого не знає. Дівча кусає вказівний палець чужинця, крекче й пищить. У мене підступило до горла. Дитина здається мені дивом: рум’яно-біленька, з мідними кучериками, вона сяє в цій занедбаній, напівприбраній кімнаті, поміж нас, заплямованих дорослих. Раптом я починаю розуміти, чому вояків так притягують діти.
Неділя, 6 травня 1945
Спершу — про решту суботи. Близько 20-ї знову з’явився майор зі своїм монголом. Цього разу він витягнув із бездонних кишень дві камбали — невеликі, але свіжі. Вдова їх запанірувала і приготувала смачну смажену рибу. Ми з’їли її всі разом; узбек у кутку коло вікна, який він відразу зайняв, наче вірний пес, теж отримав шматок. Яка ж смакота!
Чи залишився майор на ніч? Сама я б не наважилася роздягатися, навіть у кімнаті не лягла б, це вже напевно. І хоч задні двері тепер заблоковані, а надворі більше не йде війна, в усіх нас і далі живе страх. Страх перед п’яними, розлюченими. Від них мене захищає майор. Нині він накульгував. Його коліно й досі набрякле. Вдова, в якої легка рука до таких речей, зробила йому компрес перед тим, як він ліг. У ліжку він зізнався, як його пестливо називала мама, а потім у ніжно-зменшувальній формі