Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Анатоль необачно розповів мені, що вже о третій ночі мусить повертатися у свій штаб у центрі і що більше не повернеться, тож я намагалася відтягнути час, якнайменше залишивши на ліжко. Я роздивлялася його листи, кожен зокрема, розпитувала все, що тільки спадало на думку, заохочувала його розповідати, пояснювати мені мапу Берліна, зміни на фронті. А ще під’юджувала його хлопців пити і ставити платівки, просила їх співати, що вони радо й робили, аж доки Анатоль усіх спровадив. У ліжку я теж марудила і нарешті після того, як він раз задовольнив свою хіть, сказала, що, мовляв, час поставити крапку; що я стомлена, виснажена і потребую відпочинку. Я прочитала йому проповідь і спробувала навіяти, що він же, мовляв, не один із тих «хуліганів», а делікатний, вихований і ніжний у почуттях чоловік. Він заковтнув солодкі слова, хай і вельми неохоче і з «рецидивами» в бік буйволячо-мужичого, але мені вдалося його стримати. Звісно, очей я не змогла заплющити ані на мить. Але нарешті настала третя година, й Анатолеві треба було йти. Приязне прощання пристрасного жеребця; та нарешті я полегшено видихнула і витягнула кінцівки. Якийсь час я ще не спала, було химерне відчуття, ніби «клієнти» стежать за всіма моїми діями, тож зараз повернеться майор. Але поки ніхто не прийшов. Надворі кукурікає півень. Тепер я хочу поспати.
Спогади про п’ятницю, 4 травня 1945, записано в суботу, 5 травня
Близько одинадцятої ранку прийшов майор. Він уже чув, що Анатоль знову неподалік, тож хотів знати, чи я з ним не… Я сказала: ні, він, мовляв, тут просто святкував і пив зі своїми людьми, а потім мусив рано повертатися в центр. Майор це проковтнув. Почувалася я кепсько. Врешті вони таки зіткнуться. І що мені тоді робити? Адже я — лише трофей, а вже мисливцям вирішувати, що з ним робити і кому він дістанеться. Втім, я дуже сподіваюся, що Анатоль більше не повернеться.
Цього разу майор приніс різні солодощі, провіант німецьких повітряних військ, комбікорм. Ми з’їли їх трохи на десерт — самі, бо майор скоро пішов. Він не знав, сміятися чи сердитися, коли я розповіла йому про пропозицію з панчохами від узбека. Врешті таки розреготався. Пообіцяв увечері повернутися, різким тоном, суворо на мене зиркнувши. Тепер я вже і не знаю, чи здатна ним керувати; треба стерегтися і не забувати, що пани тут вони.
До жалю вдови, ми з паном Паулі наминаємо за сімох. Мастимо масло товстим шаром, не шкодуємо цукру, хочемо добре обсмажену в жирі картоплю. Але вдова рахує кожну картоплину, яка зникає в наших ротах. І її ощадливість не така вже й надмірна. Наші невеликі запаси тануть. У підвалі ще є цілий повний кошик картоплі, але ми туди не потрапимо. В години ранкового затишшя, між п’ятою і сьомою, мешканці будинку перегородили вхід до підвалу: каменюками, барикадою зі стільців, пружинними матрацами, шафами і брусками. Все скріпили дротами і мотуззям. Щоб це розібрати, знадобиться кілька годин. Жодному грабіжнику не стало б терпіння, і в цьому й полягала суть. Лише «потім» ми зможемо познімати барикади — та при цьому ніхто не знає, коли це «потім» настане.
Шалений день! Після обіду раптом з’явився Анатоль, цього разу на пасажирському сидінні мотоцикла. Показав мені на транспорт і водія, які чекали на нього внизу. Тож він ненадовго, — яка розрада. І цього разу — так він запевняє — це справді останній візит: його разом зі штабом переводять із Берліна. Куди? Цього він не каже. Місто в Німеччині? Він стенує плечима і шкіриться. А мені й байдуже, я хотіла б тільки знати, чи справді він поїде достатньо далеко. Вдова привітала його привітно, але стримано. Вона оцінює тепер речі крізь призму кухонного серванта, а тому надає перевагу майорові, котрий залишає на полицях зовсім інший «осад».
Я сиджу коло Анатоля на краю ліжка і слухаю, що він розповідає про «свій» мотоцикл, яким так пишається; аж раптом відчиняються двері, зазвичай приперті фотелем. Потривожений Анатоль розчаровано підводить голову. Це вдова: обличчя розпашіле, волосся скуйовджене. За нею вривається росіянин, я знаю його і відразу впізнаю — це той вродливий поляк зі Львова з вогнепальною раною голови, отриманою під Сталінградом, схильний до нападів люті. Мені здається, що він на порозі чергового нападу. Юнак відразу починає горлати, звертаючись до мене і Анатоля як до третейських суддів. Мовляв, він молодий чоловік, нічим не гірший за інших, вже давно не мав жінки, а чоловікові вдови (за чоловіка він сприйняв пана Паулі, котрий дрімає після обіду в сусідній кімнаті) навіть не обов’язково про це знати: раз-два та й по всьому! Він різко підводить очі, стискає кулаки, трясе волоссям — мабуть, перейнятий лише своїм правом на вдову, чиї фрази польською, здається, припали йому до серця й запали у вуха. Він випробовує навіть це: кидає кілька польських слівець, і все це з неймовірним збудженням, доки вдова втирає сльози, що течуть по щоках.
Анатоль дивиться на мене, потім на вдову, очевидно, не бажаючи в це втручатися. Повернувшись до мене, каже: мовляв, це не так уже й суттєво, хай я її переконаю, адже це раз-два та й по всьому, хай вона так не переймається. А тоді повертається до поляка, люб’язно вказуючи йому на вихід: мовляв, не вплутуй мене в це, я поспішаю, скоро мені треба рушати… І жестами показує, що хоче присунути крісло назад до дверей. Я поспіхом шепочу вдові кілька слів, кажу їй про поранення поляка і його напади люті. Що цей тип на все здатний і злітає з котушок, не отримавши бажаного… А Анатолю скоро треба їхати, тому він не допоможе… А може, хай вдова розбудить пана Паулі, щоб він настрахав львів’янина? Вдова хитає головою: та ні, навіщо. І плаче. Поляк, знову трохи заспокоївшись, гладить її. Обоє виходять.
За чверть години мотоцикл унизу з гуркотом їде геть. Анатоль сидить на пасажирському сидінні, ще раз підводить голову догори, бачить мене у вікні й жваво махає. Мотоцикл швидко зникає за рогом.
Всю другу половину дня вдова зі мною не розмовляла. Сердилася. Тільки під вечір розтанула і все розповіла… Отож юний демон люті виявився сумирним і тихим, але нестерпно нудним, аж до моменту, коли відпустив удову. До речі, він іще й зробив їй наприкінці «комплімент». Спершу вона не хотіла зізнаватися, але врешті відтворила: «Українка — ось. Ти — ось».
