Жінка в Берліні - Марта Хіллерс

Пан Паулі теж процитував не раз повторену вдовою фразу про «жіночі хитрощі». Але цього разу я з нею не погоджуюся і тільки сміюся з її припущень.

Нарешті майор іде геть, перед цим сто разів зиркнувши на свій наручний годинник. (Годинник у нього російський: він показав його мені, щойно ми познайомилися, ще й окремо звернув увагу на виробника.)

Не встиг він навіть вийти, — і хто ж це з’являється в коридорі, виспаний і повністю вбраний? Пан узбек!

Він незграбно підступає до мене, дивиться своїми набряклими, якось по-особливому затуманеними очицями, витягає з кишені шинелі пару шовкових панчіх, іще в паперовій обгортці й, тицяючи мені до рук, каже ламаною російською: «Хочеш? Я їх тобі дам. Ти мене розумієш?»

Звісно, я розумію, мій опецькуватий любчику! Я широко відчиняю двері і вказую йому на вихід. «По руках», — кажу я німецькою. Він розуміє і бреде геть, дивиться ще раз на мене набряклими і сповненими докору вузькими оченятами й знову запихає панчохи в кишеню.

Один-нуль на користь «жіночих хитрощів».

Ніч із четверга, 3 травня, на п’ятницю, 4 травня

Зараз трохи по третій, ще темно, я пишу в ліжку, при світлі свічки і сама. Я можу дозволити собі цю розкіш, бо майор приніс нам більш ніж достатньо свічок.

Весь четвер у нашій квартирі було гамірно. Несподівано з’явилися троє Анатолевих хлопців, розсілися довкола столу, балакали, курили, спльовували, мучили захриплий грамофон, який і досі в нас стоїть, і невтомно запускали затерту платівку з рекламою фірмового одягу. На моє запитання про Анатоля — я поставила його з острахом! — вони стенули плечима, але дали зрозуміти, що він іще може повернутися. До речі, знову приходив військовий пекар у білому халаті й повторив своє стереотипне запитання, чи не знайшла б я для нього якусь дівчину в обмін на борошно.

Ні, нема в мене жодної дівчини для пекаря. Сестри, що пиячать і розважаються, — у міцних офіцерських руках. Вісімнадцятилітню Штінхен надійно сховали на антресолі. Про обох дочок консьєржа я в останні дні нічого не чула й їх самих не бачила, — мабуть, десь зачаїлися. Що ж до двох продавчинь із пекарні внизу, то одна з них зникла: подейкують, сховалася в чужому підвалі. Іншу ж, як хтось розповів удові, ховають у коморі: для цього велику шафу присунули до прохідних дверей, а вікно ззовні закрили ролетом. Мабуть, дівчині там доволі темно. Гіпотетично залишається ще та дівчина, яка на вигляд нагадує чоловіка, 24-літня лесбійка. За чутками, поки що їй вдається уникати іванів. Вона постійно ходить у сірому піджачному костюмі, з ременем і краваткою, а також у чоловічому капелюху, насунутому на саме обличчя. Волосся на потилиці вона й так уже коротко постригла. Тож вона вислизає від росіян, які нічого не знають про такі сумнівні випадки, і вдає з себе чоловіка. Їй навіть вдається ходити по воду і стояти з цигаркою в зубах у черзі до насоса.

Паулі постійно відпускає жартики про неї, висловлює сподівання, що її ще «переорієнтують», заявляє, що якраз було б добре відправити до неї хлопців, приміром здорованя-Пєтьку з ручиськами лісоруба. Взагалі якось само собою ми почали ставитися до зґвалтувань із гумором, чорним гумором вішальників.

І часто для цього не бракує підстав. Скажімо, нині після сніданку, всупереч моїм прогнозам, у цьому пересвідчилася і пані з гнійною екземою на щоці. Коли вона підіймалася сходами до сусідів зверху, її впіймали двоє хлопців і затягнули в одну з покинутих квартир. Там нею скористалися двічі, чи то пак півтора рази, як вона загадково висловилася. Розповіла, що один із хлопців показав рукою на екзему і спитав: «Сифіліс?» На що розтелепа зі страху заперечно похитала головою і сказала «ні». Невдовзі після цього вона, спотикаючись, прийшла до нас, кілька хвилин опановувала себе, доки змогла заговорити; ми налили їй повне горня бургундського, щоб отямилася. Нарешті вона підвелася і вишкірилася: «І на це мені довелося чекати сім років» (саме стільки часу вона живе без свого чоловіка)! Тоді розповіла про квартиру, куди її затягнули, і здригнулася: «Там так смердить! Вони все навкруг загидили». І все одно екземниця старанно вчить російську. Знайшла словничок і виписує з нього слова. А тепер хоче, щоб я навчила її правильній вимові. Її виразка просто перед моїми очима, намазана маззю і нагадує трохи підгнилу цвітну капусту. Але в ці дні моя зазвичай легко збурювана огида суттєво ослабла.

Втім, ми теж сприймаємо покинуті квартири як нічийні, забираємо з них те, що нам потрібно, крадемо різний харчовий дріб’язок. Я, наприклад, поцупила із сусідньої квартири (де росіяни, до речі, використовували раковину на кухні як туалет) в’язку вугільних брикетів, молоток, а також дві банки консервованих вишень. Нам живеться добре і ми навіть годуємо трутня Паулі. Лежачи на своєму ложі страждань, він уже наїв товсті щоки.

Якось під вечір у нашу кімнату ввірвався Анатоль. Неочікувано, про нього вже майже забули. Я злякалася: серце відразу в п’яти. Але Анатоль сміється, обіймає мене за шию — напевно, нічого не знає про майора. Здається, його і справді перевели в штаб, бо йому відомі найважливіші новини з перших рук. Розповідає про зруйнований центр Берліна, про радянські прапори, що майорять на руїнах Райхстаґу і на Бранденбурзьких воротах. Він був усюди. Про Адольфа нічого не знає, але підтверджує, що Ґеббельс разом із дружиною й дітьми наклали на себе руки. Він наближається до грамофона, і раптом покришка у його руках розлітається на п’ять шматків. Знічений, Анатоль так і стоїть посеред друзок.

Плутані картинки, фрагменти якихось зображень, — все перемішалося в голові, я нічого не можу більше виокремити. Знову вечір і багато горілки, потім знову ніч. Я з острахом дослухалася до звуків іззовні, здригалася від кожного шереху чи кроку. Боялася, що раптом з’явиться майор; але він не прийшов. Мабуть, похмурий блондин-лейтенант, який знає Анатоля і його хлопців, розповів йому про повернення офіцера. Зі свого боку, Анатоль теж щось чув про майора і хотів знати, чи ми з ним не… Я похитала головою, сказала, що ми тільки балакали на політичні теми і, здається, його це задовольнило. Або ж він вдав. Зі свого боку, Анатоль урочисто заявив, що в Берліні не торкався жодної дівчини, крім мене. Після цього дістав пошту, яка надійшла з батьківщини. Чотирнадцять листів, тринадцять із яких надіслала жінка. Сором’язливо усміхнувшись, він сказав, наче це було само собою зрозуміло: «Так, усі