Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Я стою на кухні зі свічкою в руці. Коло мене мовчки стоїть майор. Увічливо запитує, де ванна. Я вказую йому на двері, передаю свічку. Поки чекаю біля кухонного вікна, визираючи в темряву, ще раз відчиняються двері комори. Похмурий блондин, уже тільки в сорочці, злісно шепоче: «Те, що було вчора, ну, між нами, нікому не треба знати». І знову зникає. Якусь мить я не можу зрозуміти, що за «між нами». І тоді знову згадую останню ніч, «собачу любов», плювок перед моїм ліжком. Мені здається, це було страшенно давно: цей епізод вже витіснено, майже забуто. Відчуття часу в мене геть порушилося. Один день, наче тиждень, означує прірву між двома ночами.
Майор знову тут, ступає зі мною в кімнату. Нарешті Паулі та вдова в сусідній кімнаті зрозуміли, що діється. Крізь стіну я чую приглушену розмову. З однієї з кишень майор витягує нову, велику свічку, капає воском на попільничку, закріплює свічку і ставить на столику збоку від мого ліжка. Тихо запитує, досі тримаючи кашкет у руці: «Можна мені тут лишитися?»
Я знизую плечима й розводжу руками, показуючи, що не маю вибору.
Опустивши погляд, він відповідає:
— Забудьте про старшого лейтенанта. Вже завтра він буде далеко звідси. Я чув.
— А ви?
— Я? О, я ще надовго тут лишуся, дуже надовго. Принаймні на тиждень, а може, й на довше.
Він показує на ногу:
— Тут усередині осколок. Мене лікують.
Тепер мені стає шкода його, змушеного отак стояти. Я пропоную йому сісти. Він знічено:
— Ви, мабуть, стомлені. Вже так пізно. Мабуть, хочете вже лягати?..
І перехиляється через вікно, на місці якого тепер розбите скло і картон і крізь яке тепер нічого — таки справді нічого — не чути з фронту, і вдає, ніби щось розглядає. Я миттю знімаю верхній одяг, натягую на себе халат удови і ховаюся під ковдру.
Він наближається, підсовує крісло до ліжка. Чого він хоче? Чергових розмов, вдавати правила хорошого тону, див. розділ «Ґвалтування панянок із ворожого народу?» Але ні, він хоче познайомитися, витягує всілякі документи з внутрішніх кишень, розпрямляє їх переді мною на стебнованій ковдрі, підносить свічку, щоб мені було краще видно. Це перший росіянин, який переймається такими дрібницями. Тепер я знаю, як його звати, коли і де він народився, знаю навіть, скільки в нього коштів; адже серед документів — ощадна книжка з міста Ленінград, де записано: «4000 рублів». Тоді майор знову збирає всі свої папірці. Він говорить добірною російською і, як завжди, я можу про це судити тільки за тим, що незрозумілими для мене залишаються цілі речення. Він справляє враження начитаного, знавця музики і гарячково намагається навіть зараз поводитися по-джентльменськи. Несподівано він зривається і знервовано запитує:
— Я вам неприємний? Ви відчуваєте до мене огиду? Скажіть відверто!
— Ні-ні.
Та ні, аж ніяк, можеш залишатися таким, яким є. Просто я не можу так швидко підлаштуватися. В мене гидке відчуття, ніби я переходжу з рук у руки; я почуваюся приниженою і скривдженою, зведеною лише до сексуального об’єкта. А тоді знову міркую: «А що як це правда і Анатоль справді зник? І в мене знову забрали табу, з такими зусиллями здобуте? Може, це й непогано — створити нове табу, яке, можливо, триватиме довше? Звести довкола себе новий мур?»
Тепер майор уже зняв пояс, відклав убік кітель, і все це в прискореному темпі, окидаючи мене косими поглядами. Я сиджу, чекаю, відчуваю, як у мене пітніють долоні, хочу і водночас не хочу йому допомагати. Аж раптом він несподівано каже: «Будь ласка, дайте руку».
Я витріщаюся на нього. Невже він хоче ощасливити мене ще одним трюком зі свого підручника хороших манер? Хоче поцілувати в ручку? Чи, може, поворожити? Він уже бере мене за руку, міцно стискає її долонями і каже (губи в нього при цьому тремтять, а очі жалісливо блищать): «Пробачте мені. В мене так давно не було жінки».
Не варто було цього казати. Ось я вже лежу обличчям у нього на колінах, я плачу, ридаю, ридаю, зі схлипуваннями вивільняю всі жалі з душі. Я відчуваю, як він гладить мене по волоссю. А потім чути шум коло дверей: ми обоє підводимо голови. В дверях, тримаючи в руках свічку, стоїть удова і злякано запитує, чи все зі мною гаразд. Ми з майором хитаємо головами, мовляв, усе гаразд, мені ніхто не завдав ніякої шкоди; я чую, як двері знову зачиняються.
Трохи згодом я в темряві розповіла йому, як мені погано і боляче, прошу його бути ніжним. І він був м’яким і ніжно-мовчазним, швидко дав мені спокій і дозволив заснути.
Це був мій вівторок, перше травня.
А далі — середа. Вперше за ці ночі з чоловіками я виспалася, проспала до самого ранку, а прокинувшись, помітила збоку і майора. Мабуть, у нього немає нині служби і він може собі це дозволити. Ми балакаємо про різне, доволі дружньо і тверезо. Несподівано він зізнався мені, що не є комуністом: він офіцер за професією, закінчив військову академію і ненавидить молоденьких шпиків із комсомолу. З чого я зробила висновок, що навіть старші офіцери мають підстави боятися партійного нагляду. Я вражена його відвертістю. Хоч ми і без свідків. Так само несподівано він запитує, чи я справді здорова: «Ви розумієте… ну, тобто ти розумієш». (Він перемежовує «ти» і «ви».) У відповідь я чесно пояснила, що ніколи не мала «такого», але, звісно, не певна, що хтось із тих росіян, які мене ґвалтували, не міг заразити мене чимось подібним. Він хитає головою, зітхає: «Ох, ці хулігани!» (Російське «хуліган» — часто вживане іноземне слово на позначення негідників, пройдисвітів і дурнів.)
Він встав, одягнувся, гукнув азіата в коридорі. Той відразу причвалав, ще в шкарпетках, тримаючи чоботи в руках. Лейтенанта не було видно, мабуть, уже пішов. Чути, як у сусідній кімнаті метушиться вдова.
Надворі — морозний травневий ранок. Гуркотять ланцюги, іржуть коні, вже давно відспівав півень. Але ще не чути «катюш», жодного пострілу, нічогісінько. Майор, накульгуючи, ходить по кімнаті й співає гарним голосом різних пісень, зокрема й прекрасну «Не йди, побудь зі мною, милий». Тоді сідає на краю ліжка і грає на невеликій губній гармоніці,