Жінка в Берліні - Марта Хіллерс

Тепер ми вчотирьох сидимо на ліжку пана Паулі: вдова, я, майор і похмурий блондин. Розмову веде майор. На його прохання я дублюю німецькою його розлогі й вишукані формальні ввічливості, адресовані вдові та панові Паулі, яких він прийняв за подружжя. Ми потай зиркаємо одне на одного. Обережно обмінюємося репліками. Я не можу його розкусити, тож не зводжу з нього очей. Тепер він пропонує нам майорові сигари, які тримає просто в кишені кітеля. Пан Паулі, дякуючи, бере дві штуки, одну запалює, припаливши в майора. Обоє неспішно димлять. Майор знову і знову дуже ввічливо подає Паулі попільничку. Раптом він зривається і просить, щоб йому сказали, чи він раптом не заважає, — бо якщо так, він зараз же піде! І він поводиться так, ніби й справді готовий тут-таки забратися геть. Ні-ні, заперечуємо ми, він нам не заважає. Тоді він знову сідає на місце й мовчки далі димить. Просто-таки підручник із гарних манер. Іще один зовсім новий взірець із, мабуть, невичерпного зібрання взірців, якими нас забезпечив СРСР. Але він знервований. Рука, якою він тримає сигару, відчутно тремтить. А може, в нього температура? Адже серед іншого він розповідає, що в нього поранене коліно, і з похмурим блондином-лейтенантом вони разом були в лікарні, де й познайомилися. (Тобто лікарні вони теж зайняли. Цікаво дізнатися, як їх туди поклали і куди перевели наших, які ще минулого тижня займали всі ліжка й палати.)

Тим часом співочий гурток у сусідній кімнаті перемістився кудись із нашої квартири разом із баяном. Навколо стало тихо. Я скоса зиркаю на наручний годинник похмурого блондина. Його стрілки наближаються до одинадцятої. Ми дивимося одне на одного: вдова, пан Паулі і я не знаємо, як розуміти цих гостей.

Нарешті майор віддає азіату біля вікна наказ. Той витягує з кишені свого пальта щось таке, що важко було й уявити, — пляшку правдивого фірмового німецького шампанського! Він ставить його на столик біля ліжка Паулі, в світлове коло свічки. Вдова відразу біжить по склянки. Ми цокаємося, п’ємо. В цей час між майором і похмурим блондином-лейтенантом триває розмова впівголоса, яку ми, мабуть, не повинні чути. Нарешті майор повертається до мене і запитує суворо, як у школі:

— Що ви знаєте про фашизм?

— Фашизм? — затинаючись, повторюю я.

— Так, будьте такі ласкаві. Поясніть нам походження слова. Назвіть країну походження цього політичного руху.

Я гарячково міркую, бурмочу щось про Італію, Муссоліні, давніх римлян, fascio як в’язку прутиків, намагаюся проілюструвати це на прикладі лейтенантового ціпка, вкритого пам’ятними значками… І весь цей час у мене тремтять руки та коліна, бо раптом мені здається, що я здогадалася, що за один цей лейтенант і чого він від мене хоче. Мабуть, влаштував мені політичний іспит, щоб з’ясувати віросповідання, минуле — аби потім впрягти мене в якісь російські оборудки, змусити щось перекладати або допомагати армії, мало там що; і я вже майже бачу, як волочуся за ними десь по вулицях, як воєнна рабиня… А може, вони з ҐПУ і хочуть зробити мене шпигункою? Сотні страшних думок. Відчуваю, як мої руки опадають, наче свинцеві, заледве вичавлюю з себе останні слова…

Мабуть, я дуже зблідла, бо вдова, яка не розуміє з нашої розмови ані слова, дивиться на мене перелякано й запитально. Тепер я чую, як майор каже похмурому блондинові-лейтенанту, і голос його звучить задоволено: «Так, у неї добрі політичні знання». Він підносить склянку і цокається зі мною.

Я полегшено видихаю, моє серце стрягне в горлі. Мабуть, я вже склала іспит і мені не треба перетрушувати всі свої шкільні знання. Я випиваю до дна, й мені доливають рештки шампанського з пляшки. Поступово у вдови злипаються очі. Гостям час іти.

Раптом новий тон, нова пропозиція. Похмурий блондин-лейтенант у двох реченнях пояснює, про що йдеться: «Ось майор. Він запитує вас, громадянко, чи він вам приємний».

Я падаю з неба на землю і глупо витріщаюся на обох чоловіків. Майор несподівано уважно зосереджується на своїй сигарі, турботливо вдавлює її огризок у попільничку. Здається, ніби він не почув, про що лейтенант запитував від його імені. В темряві я не розрізняю азіата коло вікна. Але він досі сидить там мовчки. Шампанського йому не дісталося.

Мовчання. Вдова запитально дивиться на мене, стенаючи плечима.

Потім лейтенант повторює, глухо і незворушно: «То майор вам приємний? Ви можете його любити?»

Любити? Кляте слово, я не можу більше його чути, я така налякана й розчарована; не знаю, що казати і робити. Все-таки похмурий блондин-лейтенант — із кола Анатоля. Тобто знає про табу. Невже Анатоля тут більше немає? Може, майор — його наступник? І, може, вважає, що саме тому може стати його спадкоємцем? Але ж ні: майор щойно сам розповів про лікарню, що живе там і має ліжко.

Я встаю і кажу: «Ні. Я не розумію».

Лейтенант шкутильгає зі своїм ціпком за мною через усю кімнату, а майор тим часом і далі вдає непричетного, сидячи на ліжку пана Паулі й оминаючи поглядом двох боязких німців, які безпорадно мовчать.

Упівголоса я бурмочу до лейтенанта: «А Анатоль? Що з Анатолем?»

— Який Анатоль? — кричить він грубо і голосно. — До чого тут Анатоль? Його вже давно нема. Його перевели в штаб.

То Анатоль поїхав? Отак, без жодного слова? Чи правда це? Та лейтенант здається таким упевненим, таким зловтішно пихатим.

Мені паморочиться в голові. Тепер підводиться і майор, щонайурочистіше прощається з удовою та Паулі — мені чути, як він знову й знову дякує за таку пізню гостинність. Вдова і Паулі так і не зрозуміли, що тут відбулося сватання. А я в присутності росіян теж не наважуюся заговорити з ними німецькою. Я вже знаю, що росіянам це не подобається; вони відразу підозрюють змову і зраду.

Вклонившись нам усім, майор іде до дверей. Від вікна відокремлюється азіат і йде за ним. Я присвічую всім трьом свічкою. Майор ступає по коридору, злегка волочачи праву ногу, але все ж намагається приховувати свою кульгавість. Лейтенант б’є мене ліктем і грубо запитує: «Ну? Все ще думаєте?» Потім коротка суперечка між ним і майором про те, де їм ночувати, в лікарні чи… І лейтенант запитує мене, холодно, але знову ввічливо: «Чи могли б ми тут переночувати? Всі троє?» І показує на майора, себе і напівсплячого азіата, який стоїть коло них.

Усі троє? Та прошу, чому ні! Так ми принаймні матимемо