Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
У куті коло вікна стоїть швейна машинка. Пєтька бере її з підлоги за закритий футляр, піднімає вгору і кидає в мене через усю кухню. Машинка з гуркотом приземляється на плитку. Я нахиляюся і кричу приземкуватому кавказцю: «Клич Анатоля!», ховаюся за іншим, не знайомим мені солдатом, який прийшов із Пєтькою, благаю його допомогти з п’яним. Тепер Пєтька кидається на мене з голими кулаками, але безнадійно промазує, бо ним хитає. А тоді випадково задуває «аварійний» вогник на серванті. Раптом вмирає і батарея в ліхтарику, і ми опиняємось у цілковитій темряві. Я чую, як Пєтька відсапується, відчуваю його самогонний подих. Власне, мені не страшно — я надто зосереджена на тому, щоб ухилитися від Пєтьки, підставити йому підніжку, а ще відчуваю, що навколо союзники. Нарешті ми всі разом зуміли відтіснити його до задніх дверей. Ліхтар знову кидає кілька плям світла. Ми виштовхуємо Пєтьку на гвинтові сходи, він падає на кілька сходинок нижче. Спотикаючись, кричить мені, що я поганка, паскуда і насамкінець вилаюється «в мать».
Перша година ночі, себто вже вівторок, 1 травня. Я присіла у фотель, майже мертва від утоми. Низенький ад’ютант знову пішов, справді по Анатоля. Я дослухалася, дрімала… Вдова і пан Паулі вже давно пішли спати. А я не наважувалася, все чекала.
Нарешті стукіт у передні двері. Знову приземкуватий тип. Цього разу він приніс сало, хліб, оселедець, а ще флягу, повну горілки. Спотикаючись від знемоги, я шукаю на кухні тарілки і склянки, накриваю круглий стіл, а низенький мені допомагає. Вишукано закручені філе оселедця, очищені від кісток. Я позіхаю, а ад’ютант мене втішає: «Анатоль скоро прийде».
Через десять хвилин він і справді приходить, разом із похмурим білявим лейтенантом, котрий усе ще шкутильгає, спираючись на німецький ціпок. Анатоль тягне мене до себе на коліна, позіхає: «Я… спати…»
Не встигли ми вчотирьох сісти за їжу і питво, як у двері знову постукали: один із Анатолевих хлопців. Прийшов по Анатоля з ад’ютантом, щоб відвести їх до коменданта. Здається, цієї ночі щось коїться; може, бо травневі свята? Анатоль, зітхаючи, встає і йде. Низенький тип ще раз відкушує хліба з салом і, дожовуючи, біжить услід.
Вони зникли. Залишився тільки похмурий блондин. Він неспокійно ходить зі своїм ціпком по кімнаті, знову сідає, пронизує мене поглядом. Свічки блимають. Я майже падаю зі стільця від утоми. Не можу згадати жодного слова.
Блондин дивиться поперед себе. Каже, що хоче тут лишитися. Я іду показати йому задню комірчину. Ні, він хоче лишитися в тій кімнаті. Я починаю стелити йому на канапі. Ні, він хоче в ліжко, плачеться лейтенант, вередливо і монотонно, як перевтомлена дитина. Добре, прóшу. Я лягаю, як є, на канапу, вдягнена. Ні, я мушу лягти до нього в ліжко. Я не хочу. Тоді він починає чіплятися до мене на канапі. Я погрожую Анатолем. Блондин грубо регоче: «Сьогодні він більше не прийде».
Я встаю, хочу піти в комірчину або до вдови, байдуже куди. Тоді він поступається. Його вже влаштовує канапа. Він лягає, загортається в ковдру.
Тоді я лягаю в ліжко, вдягнена, знімаю тільки взуття.
Та вже скоро налякано зриваюся, бо крізь темряву чую стукіт його ціпка, дедалі ближче. Він знову тут, хоче до мене в ліжко. Я захмеліла від утоми, відбиваюся, щось белькочу, не хочу. Він не поступається: вперте, похмуре наполягання. Кілька разів повторює, бурмоче: «Я молодий». Йому не більше двадцяти.
Опираючись, зуміла стусонути його по скаліченій нозі. Він зойкає, лає мене, б’є кулаком. А тоді перехиляється через край ліжка і шукає щось на підлозі. Лише за мить усвідомлюю, що він видивляється свій ціпок, який залишив коло ліжка. Вузлуватий патик. Якщо він гепне мене ним у темряві по голові, мені кінець. Я намагаюся втримати його за руки, відтягую від краю ліжка. Він знову починає налягати. Я шепочу: «Це ж як у собак…» Це речення раптом страшенно його заводить; він бурмоче і повторює його знову і знову: «Так — це добре — як у собак — дуже добре — по-собачому — по-собачому». Іноді, виснажені, ми на кілька хвилин засинаємо, потім він знову починає налягати і чіплятися… Я така виснажена, майже мертва, в напівсні глухо опираюся далі. В нього дуже холодні губи…
Близько п’ятої, з першими півнями, він важко підвівся, закотив штанину і зняв брудну пов’язку зі своєї зазубреної рани. Я мимоволі здригаюся. «Допомогти?» Він хитає головою, дивиться на мене якусь мить, а тоді раптом схаркує перед ліжком — спльовує свою зневагу. Він пішов. Одним нічним жахіттям менше. Після цього ще три години непробудного сну.
Вівторок, 1 травня 1945, друга половина дня
Ми зустріли сьогоднішній день зі страхом, сидячи на кухні геть виснажені й чекаючи, коли станеться щось погане. Але все почалося звично. Раптом кухню заполонили чоловіки, знайомі й незнані. Один у білому, робочому халаті підійшов, назвався пекарем і пошепки пообіцяв борошно і хліб, багато борошна і хліба, якщо я його… (він не сказав уголос того, що більшість із них називають «любити», «одружитися» або просто «переспати», а тільки скосив оком).
На вулиці пролунали якісь крики і всі хлопці миттю зникли з нашої кухні. Невдовзі вони вже вишикувалися в два ряди внизу під кленом. Анатоль походжав перед ними, справжній старший лейтенант, але привітний: запхав руки в кишені шкіряної куртки і промовляв. До мене долинали тільки шматки речень: «…Першого травня… близька перемога… може, і смішно, але ми повинні пам’ятати указ товариша Сталіна…» тощо. Він лукаво підморгував при цьому своїм хлопцям, а ті у відповідь шкірилися. Наперед вийшов Андрєй, поставив запитання і отримав відповідь. Іще двоє-троє чоловіків підняли руки, як у школі, щось спитали, почуваючись при цьому вільно. Ані суворої дисципліни, ані військової муштри. Товариш старший лейтенант поводився як товариш. Під час церемонії над школою з ревом і далі пролітали снаряди з «катюші», залишаючи на небі сірчано-жовті сліди.
Мені було зле й моторошно, я шкутильгала, як кривенька качечка. Вдова обшукала домашню аптечку, яку ховала на антресолі, й дала мені бляшанку з залишками вазеліну.
Я все не могла позбутися думки, як же добре мені