Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
А тепер повернуся до неділі. Важко все це пригадувати: все так сплуталося. Близько десятої наші постійні гості знову зібралися: Андрєй, Пєтька, Ґріша, Яша, а також маленький Ваня, який знову мив нам на кухні посуд. Вони їли, пили, балакали. Раз Ваня сказав мені з незвично серйозним виразом на дитинному обличчі: «Всі ми люди злі, всі. Я теж поганий, теж чинив зло».
З’явився Анатоль, притягнув із собою програвач, не знаю звідки. Двоє його хлопців несли за ним платівки. І що ж вони запускали знову і знову? Мабуть, разів із десять, після того, як спробували і відразу забракували Лоенґріна, Дев’яту, Брамса та Сметану? Вони вмикають рекламну платівку, яку текстильна фірма С. & А. колись давала в подарунок, якщо ти робив якусь більшу покупку.
«У Це-унд-А підіть, до речі, — вас чекають гарні речі…» І далі, в ритмі фокстроту, веселим голосом перераховано всю продукцію фірми; івани захоплено підспівують, їм це до вподоби.
І от на столі знову спиртне. Я впізнаю жадібний погляд, який з’являється в Анатоля; врешті під доволі прозорим приводом він спроваджує всіх геть. До цих дверей немає навіть ключа. Анатоль підпирає їх фотелем. А я все думаю про нашу з удовою ранкову розмову коло плити; намагаюся затверднути, наче шматок дерева і, заплющивши очі, зосереджуюся на своєму «ні».
Він відсуває фотель, коли вдова приносить суп. Доки ми з нею займаємо місця за столом, накульгуючи, приходить навіть пан Паулі з сусідньої кімнати, ідеально поголений, з манікюром, у шовковому халаті… В цей час Анатоль лежить по діагоналі ліжка, його ноги в чоботях звисають, а чорні кучері сплуталися. Він спить, і дихання в нього легке.
Анатоль проспав як дитина три години поспіль, один серед нас трьох, ворогів. Навіть коли він спить, ми почуваємося безпечніше, аніж самі; він — наш мур. Револьвер заткнутий за пояс, а сам дає хропака.
Тим часом надворі війна, центр задимлений, свистять постріли.
Вдова приносить пляшку мародерського бургундського з казарми і наливає нам у кавові горнята, на випадок якщо прийдуть росіяни. Ми говоримо між собою зовсім тихо, щоб не розбудити Анатоля. Нам приємно побути в цьому приязному і вихованому товаристві, ми насолоджуємось годиною тиші, хочемо зробити одне для одного щось хороше. Душа відпочиває.
Близько 16-ї Анатоль прокинувся і стрімголов помчав виконувати якісь службові обов’язки. Трохи згодом у парадні двері хтось загупав. Ми затремтіли, серце вискакувало з грудей. Слава богу, це тільки Андрєй, шкільний учитель із синьо-крижаним поглядом. Ми витріщилися на нього, вдова з полегшенням кинулася йому на шию. Він усміхнувся у відповідь.
У нас гарна розмова, цього разу не про політику, а про людство. Андрєй повчально заявляє, що заперечує «такі речі», при цьому знічено дивиться кудись повз мене; переконує, що бачить у жінці товаришку, а не тіло. Він — фанатик і не дивиться в очі, кажучи це. Він свідомий непогрішності власної догми.
Тепер я мимоволі роздумую над тим, чи можна вважати перевагою моє знання російської. З одного боку, це додає мені трохи певності, якої немає в інших. Що для інших — грубі звірячі звуки, нелюдські крики, для мене є все-таки людською мовою, багато нюансованою, мелодійною, мовою Пушкіна і Толстого. Хоча мені теж страшно, страшно, страшно (хоч і трохи менше завдяки Анатолю), я принаймні спілкуюся з ними особисто, відрізняю найзліших від стерпних, класифікую їх, формую свої уявлення. Вперше я також відчуваю себе свідком. У цьому місті зовсім небагато тих, хто може з ними говорити; тих, хто бачив їхні берези та села і їхніх селян у «лаптях» із лика, а також стрімкі нові будівлі, якими вони так пишаються, — і хто тепер, як я, є лише гноєм під їхніми солдатськими чобітьми. Натомість іншим — тим, хто не розуміє ані слова з їхньої мови, — легше. Ці чоловіки для них чужі; вони можуть прокладати глибші траншеї між собою і ними й переконувати себе, що це взагалі не люди, а лише дикуни, худоба. Я ж так не можу. Я знаю, що вони — люди, як і ми; звісно, гадаю, на нижчому ступені розвитку, молодші як народ, іще ближчі до власних витоків. Мабуть, подібно поводилися тевтонці, увірвавшись у Рим: хапали завойованих римлянок, які приємно пахли, мали вишукані зачіски, манікюр і педикюр. Бути ж завойованим — це неминуче посипати рану перцем.
Близько 18-ї раптом крики на сходовій клітці. Різкий стук дактилем у наші двері: «Наш підвал розграбували!» Андрєй, який сидить на канапі, киває. Каже, дізнався про це ще кілька годин тому і радить сходити по свої речі.
Внизу — хаос. Розламані перегородки з дощок, вирвані замки, роздерті та пошматовані валізи. Ми спотикаємося об чужі пожитки, наступаємо на ще чисту білизну, що клоччям валяється довкола. Огризком свічки освітлюємо свій кут, хапаємо, що вдасться: рушники, шматок шинки на шнурку. Вдова голосить: зникла її велика валіза, в яку вона склала свій найкращий одяг. Вона вивертає чиюсь порвану валізу в коридорі й напихає її рештками власних пожитків. Руками згрібає з підлоги розсипане борошно й засипає його у валізу, наче навіжена. Зліва і справа в мерехтінні свічок метушаться сусіди. Чути пронизливі вигуки та голосіння. Пір’я з подушок кружляє в повітрі, пахне розлитим вином і нечистотами.
Нагору. Ми тягнемо свої пожитки. Видно, що Андрєю прикро через грабунок. Він втішає нас, каже, що, можливо, там усе перевернули й порозкидали, але зникнути нічого не мало, адже злодіїв напевно цікавив тільки алкоголь. Ваня, дитина, тим часом знову з’явився і, серйозно дивлячись своїми чорними очима, обіцяє вдові — наполовину німецькою, наполовину російською — що зранку, як тільки з’явиться світло, проведе нас донизу і постереже, доки ми знайдемо все, що нам належить.
Вдова плаче, з кожним наступним схлипуванням згадуючи про все нові й нові речі зі своєї валізи: добрий костюм, трикотажну сукню, надійне взуття. Я також пригнічена. Ми зовсім безправні, трофеї, лайно. Наш гнів спрямовано на Адольфа. Боязкі запитання: а де пролягає фронт? Коли настане мир?
Доки ми шепочемося коло ліжка пана Паулі, який по обіді знову туди сховався, Андрєй проводить у сусідній кімнаті воєнну нараду за столом із червоного дерева. Раптом шибки вилітають, шматки картону летять через усю кімнату. Вибух. Мене відкидає до протилежної стіни. Скрегіт, хмара пилу в кімнаті, на вулиці обвалюється стіна… Через півгодини ми дізнаємось від сусідів, що на будинок поруч упала німецька граната, поранила кількох росіян і вбила коня. Наступного ранку ми бачили його в дворі:
