Жінка в Берліні - Марта Хіллерс

І тут я згадую дивне марення, такий собі сон наяву, який бачила нині зранку, коли марно намагалася заснути після того, як Пєтька пішов. Мені здавалося, що я лежу горілиць на ліжку і водночас бачу себе, як я там лежу, і як від мого тіла відокремлюється якась біло-осяйна істота; наче янгол, але без крил, який здіймається вертикально догори. Пишучи це, я досі пригадую те відчуття невагомості, злету. Звісно, сон-мрія і сон-втеча. Моє «Я» залишає моє нещасне, забруднене, спаплюжене тіло. Воно віддаляється від нього і відлітає у високу далечінь. Це не може відбуватися з моїм «Я». Я проганяю це від себе. Чи я втрачаю глузд? Але в цю мить я, здається, мислю цілком тверезо, а руки мої спокійні й важкі, ніби зі свинцю.

Вівторок, 1 травня 1945, 15 година. Спогади про суботу, неділю, понеділок

Востаннє я писала в суботу зранку, 28 квітня. Наступні три дні були настільки сповнені неймовірних речей, образів, страхів, почуттів, що я більше не знаю, звідки почати і що казати. Ми в глибокому, глибокому лайні. Кожна хвилина життя — дорогою ціною. Повз нас пролітає буря. А ми — як листочки, що тріпотять на вітрі: не знаємо, куди нас віднесе.

Від суботи минула ціла вічність. Нині вівторок, перше травня, і досі війна. Я сиджу з ногами в кріслі у вітальні. Переді мною в ліжку лежить пан Паулі, вдовин квартирант, якого з Фолькстштурму відправили додому. В суботу по обіді він несподівано з’явився, тримаючи під пахвою кусень масла вагою в понад 7 кілограмів, загорнутий у хустину. Зараз він хворіє, має невралгію.

Вітер задуває у вікна, абияк забиті картонками, смикає і торохтить ними, пропускаючи в кімнату миготливе денне світло. Тут то світло, то темно, але завжди пронизливо холодно. Я загорнулася у вовняну ковдру й пишу закоцюблими пальцями, доки пан Паулі спить, а вдова блукає будинком у пошуку свічок.

Ззовні чути російську мову. Івани спілкуються з кобилами. До своїх коней вони значно привітніші, ніж до нас, говорять спокійними і теплими голосами, наче з людьми. Часом усередину заносить і кінський сморід. Торохтять ланцюги. Звідкись долинають звуки губної гармоніки.

Визираю у вікно між обривками картону. Внизу — обоз. На тротуарі коні, машини, відра з водою, скрині з сіном і вівсом, розтоптані кінські фекалії, коров’ячий гній. У проїзді навпроти палає невелике багаття, яке підживлюють поламаними стільцями. Івани у ватниках присіли навколо.

В мене тремтять пальці. Стопи крижані. Вчора ввечері німецька граната розбила нам останнє вікно. Тепер квартира повністю відкрита вітрові зі сходу. Добре, хоч тепер не січень.

Ми кидаємося з кутка в куток поміж дірявими стінами, боязко дослухаємося, при кожному звуку знадвору зціплюємо зуби. Зламані двері з чорного ходу ми вже давно не барикадуємо: вони відчинені. Чоловіки снують через кухню, коридор і обидві кімнати. Півгодини тому прийшов хтось зовсім незнайомий, вперся, хотів мене, але його прогнали. Погрозливо кричав: «Я повернуся».

Що таке зґвалтування? Коли я вперше вимовила це слово вголос у п’ятницю ввечері в підвалі, то аж відчула мурашки по спині. Тепер я вже можу про це думати, можу записати замерзлою рукою, вимовити вголос, щоб звикнути до звучання. Звучить як щось остаточне й незворотне, проте це не так.

В суботу по обіді, близько 15-ї, двоє почали гупати кулаками і зброєю в парадні двері, грубо репетували, гатили ногами по дереву. Вдова відчинила. Вона постійно переймається за свій дверний замок. Двоє сивих чоловіків: п’яні, хитаються. Свої автомати вони пожбурили в останнє ціле вікно в коридорі. Скло з гуркотом посипалося в двір. Потім вони рвуть на клапті ролети, беруться за старий стоячий годинник.

Один хапає мене, штовхає у вітальню, відіпхавши з дороги вдову. Інший мовчки стає перед передніми дверима, блокує вдову, погрожуючи їй зброєю, але не чіпаючи.

Той, який мене підганяє, — старший чоловік із сивою щетиною в бороді. Смердить горілкою і кіньми. Він ретельно зачиняє за собою двері й, не знайшовши в замку ключа, підсуває до дверей фотель. Здається, він узагалі не звертає увагу на свій трофей. І тим страшніший удар, від якого я падаю на ліжко. Очі заплющені, зуби міцно зціплені.

Ані звуку. Лише коли тріщить білизна, яку він розриває, мимоволі скрегочу зубами. Мої останні цілі речі.

Раптом його пальці на моєму роті; сморід коней і тютюну. Я різко розплющую очі. Руки чужинця вправно розкривають мені щелепи. Очі в очі. Після цього він ретельно назбирує слину і спльовує мені в рот.

Заніміння. Не огида, а лише холод. Хребет замерз, у потилиці крижане запаморочення. Я відчуваю, як зісковзую і падаю, кудись дуже глибоко, провалююся крізь подушки і покривало. Вгрузаю в підлогу. Ось як це було.

Знову очі в очі. Чужі губи розкриваються: жовті зуби, передній — наполовину надщерблений. Кутики губ піднімаються, від очей розходяться зморшки. Він посміхається.

Перед тим як піти, він витягає щось із кишені штанів, мовчки жбурляє на нічний столик, відсуває фотель убік і грюкає за собою дверима. Що залишив? Кілька цигарок у зіжмаканій пачці. Мій заробіток.

Встаю, — запаморочення, нудота. Роздертий одяг падає мені до ніг. Ледь тримаючись, я човгаю коридором, суну повз удову, яка ридає, в бік ванни. Там я блюю. Зелене обличчя в дзеркалі, блювотиння в раковині. Я сіла на край ванни, не наважуюся змити, бо й досі нудить, а води у відрі обмаль.

Потім голосно кажу: «Та до дідька все!» — і приймаю рішення.

Немає сумніву: я мушу знайти вовка, який відганятиме вовчу зграю. Офіцера найвищого рангу: коменданта, генерала — кого вже вдасться розшукати. Бо навіщо тоді моя кмітливість і сякі-такі знання ворожої мови?

Тільки-но я знову змогла ходити, як узяла відро і спустилася на вулицю. Я безцільно блукала, зазирала в двори, нишпорила довкола, знову поверталася на сходову клітку, вистежувала. Я продумала речення, з якими звернуся до офіцера; зважила, чи не надто я зелена і жалюгідна на вигляд, щоб сподобатися. Фізично я знову почувалася ліпше, бо вже щось робила, планувала і чогось прагнула, перестала бути німим трофеєм.

Півгодини — нічого, тобто жодної зірки на погонах. Я не знаю їхніх рангів і знаків розрізнення. Знаю тільки, що офіцери мають зірки на кашкетах і здебільшого на шинелях. Але мені траплялися тільки якісь жалюгідні, паршиві чоловіки в зеленому. І тільки-но я подумала, що достатньо на сьогодні й уже навіть почала стукати в наші парадні двері, як у квартирі навпроти