Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Близько 19-ї я сиділа з удовою в квартирі, мирно вечеряючи кашею, аж раптом влетіла наймолодша дочка консьєржа з криком: «Спускайтеся швидко, поговоріть із ними російською. По пані Б. знову прийшли». Отже, знову лікерниця. Вона найповніша серед нас, із могутнім бюстом, що виразно випинається. Всі кажуть, що вони шукають товстих. Товсті — отже, красиві, бо більше плоті й більша відмінність від чоловічого тіла. В примітивних народів повні жінки є символом достатку й плодючості, яким віддають шану. Нині таких непросто знайти. Літні пані, які раніше часто бували повнявими, зараз зморщилися. Але, звісно, лікерниця не знала скрути. Всю війну вона мала чим торгувати. І тепер от мусить розплачуватися за несправедливо нагуляний жир.
Коли я спустилася, вона стояла в дверному проході, жалібно скиглячи і тремтячи. Вона вибігла з підвалу й зуміла втекти від хлопців. Тепер не наважується повернутися в підвал, але не менш страшно їй і підійматися в свою квартиру на п’ятий поверх, адже час від часу німці влаштовують артилерійські обстріли. Крім того, вона боїться, що хлопці підуть за нею нагору. Вона вчепилася в моє зап’ястя так міцно, що сліди від її нігтів лишилися на моїй шкірі, і благає піти з нею до «комендантів», щоб попросити про супровід або бодай якусь подобизну захисту. Не знаю, як вона собі це уявляє.
Я звертаюся до одного з чоловіків із зірками на еполетах, котрий саме проходить повз — намагаюся пояснити йому, що жінці страшно, і при цьому усвідомлюю, що забула слово «страх». Але він нетерпляче відмахується: «Та тю на вас, нічого вам не зроблять, повертайтеся додому». Врешті жінка, схлипуючи і похитуючись, пішла сходами нагору. Відтоді я її більше не бачила — мабуть, сховалася десь зверху. От і добре. Вона надто нагадувала приманку.
Не встигла я піднятися, як дочка консьєржа, яку, мабуть, зробили посланницею, прибігла вдруге. В підвал прийшло ще більше чоловіків. Але тепер вони вимагають дружину пекаря, котрій теж вдалося зберегти трохи плоті за всі ці роки війни.
Пекар суне мені назустріч, хитаючись; блідий як стіна, простягає до мене руки: «Вони забрали дружину». Його голос зривається. На мить мені здається, що він грає. Пекар, представник середнього класу, не мав би так рухатися, розмовляти з такими емоціями, вкладати стільки почуттів у голос, так оголювати душу, роз’ятрювати серце. Раніше я бачила таке лише в грі великих акторів.
У підвалі. Лампа більше не світить — мабуть, скінчився гас. У мерехтливому вогнику так званої лампи Гінденбурґа[14] розпізнаю мертвотно-бліде обличчя пекаревої дружини, губи в неї тремтять… Вона сидить у кріслі, поруч троє росіян. Один тягне її за руку, але доки вона намагається встати, другий штовхає її назад, щоб сіла, — так, ніби вона лялька, неживий предмет.
Тим часом троє чоловіків швидко перемовляються між собою; наче сваряться. Я мало розумію: вони спілкуються жаргоном. Що робити? «Комісар», — белькоче до мене пекар. Це означає: хтось, чиє слово важить. Я вилітаю на вулицю, таку розслаблену й мирну ввечері. Обстріли і заграва пожеж десь далеко. Натрапляю на того-таки офіцера, який щойно відправив дружину лікерника, ввічливо звертаюся до нього російською, прошу допомоги. Він мене зрозумів. Його обличчя похмурніє. Повагавшись, він неохоче йде за мною.
В підвалі досі тихо й непорушно. Таке враження, що всі ці люди — і чоловіки, й жінки, і діти — раптом закам’яніли. Один із трьох, які стояли коло пекаревої дружини, кудись зник. Двоє інших і досі там: стовбичать поруч неї й сваряться.
Офіцер втручається в розмову, без наказу в голосі, а на рівних. Я кілька разів розчула фразу «указ Сталіна». Здається, в цьому наказі йдеться про те, що «такого» не має бути. Але, звісно, це стається, як пояснює мені офіцер, стенуючи плечима. Один із двох, до кого він звертається, заперечує. Його обличчя спотворює гнів:
— Шо? А німці шо робили з нашими жінками? — Він переходить на крик: — Мою сестру вони…, — і так далі. Я не розумію всі слова, але загальний сенс очевидний.
Офіцер знову спокійним тоном звертається до нього. При цьому поволі рухається з ним до дверей і врешті випроваджує з підвалу обох. Пекарева дружина хрипко запитує: «Вони пішли?»
Я киваю, але, щоб перестрахуватися, визираю ще раз у темний коридор. Тут вони мене й хапають. Вони вичікували.
Я кричу, кричу… За мною глухо зачиняються двері підвалу.
Один тягне мене за зап’ястя по коридору. Тепер мене вже волочить і другий, при тому так стискає горло пальцями, що я вже не можу кричати, і не хочу теж: боюся, що мене задушать. Вони рвуть на мені одяг, і от я вже на підлозі. Із кишені куртки щось із дзвоном випадає. Мабуть, ключі від дому, моя в’язка ключів. Врешті я опиняюся горілиць на сходах до підвалу: моя голова на нижній сходинці, спиною відчуваю холод і щось мокре під собою. Крізь щілину в дверях проникає трохи світла. Один із них стоїть там насторожі, доки інший розриває мою білизну, силою шукаючи вхід. Лівою рукою я обмацую підлогу довкола, нарешті знаходжу в’язку ключів. Міцно чіпляюся за них пальцями лівої руки. Правою намагаюся захищатися, але це нічого не дає: він просто розриває мою панчішну підв’язку. І доки я, хитаючись, намагаюся підвестися, на мене кидається другий, руками й колінами утримуючи на підлозі. Тепер другий насторожі. Він шепоче: «Швидко, швидко…»
Потім я чую гучні російські голоси. Стає світло. Двері відчиняються. Іззовні заходять двоє росіян. Третя — жінка в уніформі. Вони сміються. Другий солдат, якому завадили, відскакує вбік. Тепер ці двоє разом із трьома іншими виходять, я ж лишаюся на підлозі.
Я встаю, підводжуся на сходах, згрібаю свої речі й, зіпершись об стіну, рухаюся до дверей підвалу. За цей час їх зачинили зсередини. Я: «Відчиніть, я одна. Тут більше нікого нема!»
Нарешті два залізні важелі відмикають. Зсередини на мене дивиться вся підвальна громада. Лише тепер я помічаю, який у