Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
По всіх садках під розквітлими деревами порозбивали табори. Зброю повкопували в клумби. Росіяни ночують перед навісами. Решта поять коней, яким під навісами облаштували стійло. Ми з подивом помічаємо, як багато тут солдаток у гімнастерках, спідницях і беретах зі значками, — напевно, регулярні військові, переважно юні дівчата, невеликі, міцні й гладенько зачесані. Вони перуть речі в баліях. Сорочки та жіночі блузки витанцьовують на нашвидкуруч розтягнутих мотузках. А понад усім цим реве зброя, і чорний дим стіною підноситься в небо.
Так було вчора зранку, і сьогодні теж. Нині дорогою додому я зустріла пана Ґольца, який до кінця залишався вірним партійцем. Тепер і він пристосувався. Коли повз нього проходив росіянин, він торкнувся яскравої обгорнутої в целофан орденської стрічки над його нагрудною кишенею. Спитав: «Орден?» (Німецькою і російською це слово звучить однаково, як він мені сказав; про те, що я знаю мову, він не здогадується.) Він дав мені маленький зошит, солдатський німецько-російський словничок, сказав, що може роздобути ще кілька штук. Я вже його проштудіювала. Тут купа корисних слів, як-то «сало», «борошно», «сіль». Але бракує інших важливих слів, — наприклад, «страх» або «підвал». Також я не раз потребую для спілкування слова «мертвий», яке не знадоблялося мені в подорожі по Росії. Я заміняю його добре зрозумілим «капут», яке пасує і до багатьох інших випадків. Натомість у словничку є вислови, які ми при всьому бажанні зараз не використаємо: «Руки вгору!» або «Не рухатися!» В кращому разі це можна адресувати нам.
А тепер повернімось до суботи, 28 квітня. Вечір. Близько 20-ї Пєтька зі своїми пішов. Якісь службові обов’язки вигнали всіх трьох. Пєтька пробубонів, що скоро повернеться, але так, щоб старший лейтенант нічого не почув. При цьому знову зчавив мої пальці й спробував зазирнути в очі.
Загалом же офіцерські зірочки справили на чоловіків несподівано мало враження. Я була розчарована. Присутність Анатоля не потривожила їхнього затишку. Анатоль доволі мирно долучився, сів до столу, сміявся і балакав з усіма, наливав їм повні склянки і пускав флягу по колу. Мені стало трохи лячно за своє табу. Здається, звична нам прусська військова субординація тут не діє. Ті, хто з зірочками, не належать до особливого соціального прошарку, жодним чином не вивищуються над рядовими солдатами за походженням чи освітою. В них немає особливого кодексу честі і, тим паче, якогось відмінного ставлення до жінок. Західні традиції лицарства і галантності не зачепили Росію. Як мені відомо, там не було лицарських турнірів, мінезінґерів і трубадурів, пажів, які б підтримували шлейфи нареченим. То звідки б цьому взятися? Всі ці юнаки — селяни. Анатоль — теж. Хоча моєї російської недостатньо, щоб, як із іншими мовами, за вимовою і словниковим запасом особи визначити її професію чи освіту. А про літературу чи мистецтво тут навряд чи є з ким поговорити. І все ж я відчуваю, що ці хлопці, всупереч своїй галасливій поведінці, почуваються переді мною невпевнено. Це прості, не розніжені чоловіки, діти народу.
Але Анатоль — мужчина в розквіті сил і вагою в два центнери. Може, матиме значення його вага, якщо вже не лейтенантські зірки. Хай там як, у своєму рішенні я непохитна. Він, наче комета, тягне за собою шлейф молоді — хлопчакуватих солдатів, які тим часом знайшли собі притулок у покинутій квартирі пудингоподібних сестер. Серед них є і справжнє дитя: маленьке обличчя, суворий зосереджений погляд чорних очей, — Ваня, шістнадцять років. Удова відтягує мене вбік і шепоче, що це міг бути він, тієї ночі на сходовій клітці, — в того теж було таке маленьке гладеньке обличчя і худорляве тіло. Хай там як, Ваня нічим не виказує знайомства; та він і не зміг би її впізнати, адже жінку, взяту незграбно і по-хлопчачому, він міг лише відчути, а не побачити. Але мені все одно здається, що він знає, хто вона, адже чув її голос: вдова розповідала, як плакала і просилася. Хай там як, він ходить за нею, наче песик на повідку, вносить чисті склянки і миє використані на столику для миття.
Цього вечора я багато пила, хотіла багато випити, напитися, що мені й вдалося. Потім — провали в пам’яті. Знову бачу біля себе Анатоля: його зброя і одяг розкладені біля ліжка… Багато ґудзиків і кишень, і все, що в них… Привітно, довірливо, по-дитячому… Але народжений в травні: телець, телець… Мені здавалося, ніби я — бездушна дерев’яна лялька, яку трясуть, повсюди тягають… Раптом у темній кімнаті хтось стоїть, вмикає кишеньковий ліхтарик. Анатоль кричить до того, хто з ліхтариком, погрожує йому кулаком. Той другий зникає… А може, мені наснилося?
Бачу, як на світанку Анатоль стоїть, визирає на вулицю, доки кімната сяє багрянцем і жовтим сяйвом відблискує на шпалерах. Чую рев «катюш», а Анатоль тим часом потягується і каже: «Пєтух пайот». І в перервах між стріляниною справді чути, як кукурікає півень.
Коли Анатоль пішов, я відразу встала, помилася у ванні куцими рештками води, прибрала стіл, змела недопалки, відчистила рештки оселедця й кінського лайна, скрутила килим і запхала його на шафу. Зазирнула в сусідню кімнату, де вдова розмістилася на канапі під захистом квартиранта; обоє хропіли. З вікон крізь рештки картону тягнуло крижаним холодом. Я почувалася посвіжілою та відпочилою після п’яти годин глибокого сну. Незначне похмілля, але не більше. Ще одну ніч пережито.
Я вирахувала, що це була неділя, 29 квітня. Але неділя — слово з цивільного життя, яке зараз не має жодного сенсу. На фронті не буває неділь.
Спогади про неділю, 29 квітня 1945
Зранку щосили хльостали кулемети. Внизу — вантажівки: одні приїжджають, інші від’їжджають. Грубі вигуки, іржання коней і брязкіт ланцюгів. У наше розбите кухонне вікно долинає запах польової кухні. Наша ж пічка, напхана дошками з ящиків і планками, димить, аж у нас сльозяться очі.
Крізь дим удова запитує мене:
— Скажи, а тобі взагалі не страшно?
— Маєш на увазі, через росіян?
— Ну, так. Але насамперед через Анатоля. Такий хлоп: вгодований, як бик.
— Та ну, він у мене з рук їсть.
— Ще й дитину тобі зробить, —
