Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Трохи згодом знову чути галас. Цього разу двоє, яких ми раніше не бачили, проникли в порожнє сусіднє помешкання. На висоті близько двох метрів у суміжній стіні між двома квартирами зяє дірка шириною десь у чотири кулаки: вона з’явилася після останнього бомбардування. І якраз до цієї пошкодженої стіни хлопці з того боку, найімовірніше, присунули стіл. Тепер через діру вони кричать нам, щоб ми просто зараз відчинили їм двері, інакше вони нас розстріляють. (Того, що наші задні двері й так відчинені, вони, мабуть, не знали.) Один із хлопців посвітив ліхтарем у наш коридор, тоді як другий завдав зброю на плече. Але ми вже знаємо, що так одразу вони не стріляють, особливо тоді, коли такі тверезі й ще можуть зв’язати два слова, як оці двоє. Я почала вдавати дурненьку, намагалася жартувати російською. Хай там як, це були тільки двоє безбородих хлопчаків; я їх переконала і навіть повчально згадала про указ великого Сталіна. Врешті вони злізли зі своєї вогневої позиції, погупали ще трохи чоботами об нашу стіну і нарешті пішли геть. Ми видихнули. І все-таки я почувалася спокійніше від того, що за потреби можу побігти на поверх вище і покликати на допомогу когось із Анатолевих хлопців. Ми — особистий Анатолів звіринець. Тепер про це вже знають майже всі.
Але вдові все одно було незатишно, навіть моторошно, особливо, коли до вечора не з’явився ніхто з наших постійних гостей. Вона скористалася хвилиною тиші на сходах і помчала нагору, щоб побачитися з іншими мешканцями. Повернулася за десять хвилин: «Я тебе прошу, ходімо до пані Вендт. Там такі приємні росіяни, і там справді дуже затишно».
Пані Вендт — самотня п’ятдесятилітня жінка з гнійною екземою на щоці, та сама, котра причепила свою обручку до гумки на трусах. З’ясувалося, що вона з’їхалася з економкою нашого колишнього домовласника, котрий втік на Захід, — ще одне товариство взаємодопомоги, що виникло на ґрунті страху й безвиході (тепер такі з’являються повсюди). В маленькій кухні сморід і тютюновий чад. У сяйві свічки я вирізнила двох жінок і трьох росіян. Перед ними на столі лежала купа консервних бляшанок, більшість без написів. Мабуть, провізія німецького війська, російські трофеї. Один із росіян відразу ж тицьнув удові до рук одну бляшанку.
На прохання жінок я не сказала ані слова російською, вдавала звичайну дурепу. Ніхто з них трьох мене не знав. Один із них, якого називали Сєрьожею, взявся за мене, поклавши руку мені на стегно. Інший росіянин втрутився і м’яко сказав: «Брате, я тебе прошу, не треба». І Сєрьожа, впійманий на гарячому, відсунувся.
Я здивована. Той, хто говорив, — молодий і вродливий. В нього темне волосся, правильні риси. Очі сяють. Руки білі й тонкі. От він уже дивиться на мене і каже незграбною німецькою, щоб я не боялася: «Нішьт габен анкст».
Пані Вендт пошепки повідомляє нам, що цього росіянина звати Степан і під час бомбардування Києва він втратив дружину і двох дітей — але він, мовляв, усе нам пробачив і поводиться як святий.
Тепер третій росіянин, маленький і рябий від віспи, тицяє мені бляшанку, яку відкрив кишеньковим ножиком. Відразу потому передає сам ножик і жестом показує, щоб я їла. Це консервоване м’ясо. Я наколюю ножем тлусті, великі шматки й кладу їх у рот: я голодна. Всі троє росіян задоволено на мене дивляться. Пані Вендт відчиняє холодильник і показує цілі ряди консервних бляшанок, які принесли з собою троє хлопців. Тут і справді затишно. При цьому обидві жінки доволі відразливі на вигляд: у пані Вендт екзема, а колишня економка нагадує мишу — в окулярах і миршава. Так можна уникнути зґвалтування. Одному тільки небу відомо, чому ці чоловіки зайшли саме сюди і так ревно надсаджуються, постачаючи їх продуктами.
Я би могла довго тут сидіти. Степан випромінює відчуття захищеності. Я милуюся ним, як картинкою, про себе називаю його Альошею, на честь персонажа «Братів Карамазових». Але вдова непокоїться; її турбує, що пан Паулі залишився в ліжку сам. Хоч якраз наші чоловіки, особливо лежачі хворі, напевно не мають чого остерігатися росіян. Неможливо уявити, щоб хтось із цих хлопців зайшов, похитуючи стегнами, і прошепотів: «Ну, ходи сюди». Вони безнадійно нормальні.
Сєрьожа проводить нас зі свічкою до дверей, покірний як ягня і слухняний під наглядом Степана, і тільки в самих дверях наважується злегка вщипнути мене за плече.
Ми збігаємо вниз, кожна з м’ясною консервою в руках. Із нашої квартири лунає бадьора музика. Всередині пожвавлення. У вітальні, зайшовши через чорні двері, сидить майже весь Анатолів загін. Вони десь дістали баян і по черзі на ньому грають. Кожен намагається, жоден насправді не вміє, тож результат відповідний. Але це їх страшенно смішить. Вони хочуть святкувати, адже нині перше травня. Де Анатоль, ми не знаємо, вони кажуть, що десь на службі: йому треба вирішити багато питань.
Ми йдемо в сусідню кімнату, де спить пан Паулі, й бачимо, що там теж росіяни. Похмурий лейтенант із ціпком, прикрашеним пам’ятними знаками, і ще один, якого той, здається, привів із собою і представив швидко і ніби мимохідь: — ч — ч — ч такий-то, майор. (Вони по-особливому зажовують і заковтують свої прізвища й по батькові, дуже стараються затушувати свою ідентичність, називають тільки впізнаване ім’я та ранг, який ті, хто розуміються, і так розпізнають.)
З огидою розглядаю похмурого блондина і хочу, щоб він кудись зник. Але він жодним знаком не виказує ближчого знайомства, поводиться формально, як чужий, і бездоганно ввічливо. Майор же, якого він привів, іще ввічливіший. Він несподівано зайшов відразу після нас, вклонився, як на уроці танців, і перед кожним повторив вітання. Високий стрункий тип, брюнет, у чистій уніформі, трохи волочить ногу. І лише згодом я помічаю, що в кімнаті є ще третій новенький. Він непорушно сидів на стільці коло вікна і підійшов, мружачись у світлі свічки, лише після того, як його гукнув майор. Азіат із великими щелепами і підпухлими вузькими очицями; нам представляють його як майорового денщика. Відразу після цього він повернувся в свій кут біля вікна, високо
