Безсмертний полк. Священна війна Путіна - Галя Аккерман
Ці навчання служать не тільки для перевірки технічних засобів армії, а й для збільшення її операційного потенціалу: окремі підрозділи навчаються досягати цілей, визначених під час битв. Армія аж ніяк не приховує своєї могутності: 2018 року були присутні спостерігачі з 57 країн, а також представники НАТО і ЄС.
У грудні 2014 року, невдовзі після анексії Криму, Володимир Путін схвалив нову редакцію російської військової доктрини (ухваленої 2010 року). Цей текст уточнює, якими є відтоді дві головні загрози для Росії. Перша, зовнішня, пов’язана з розширенням НАТО на схід; ця загроза вкрай перебільшена, але дуже ефективна для мобілізації громадської думки проти США та їхніх «сателітів» і випинання грудей, показуючи під час військових навчань і парадів дедалі досконаліші й страхітливіші бойові засоби. Друга загроза внутрішня, йдеться про «поширення інформації з метою чинити вплив на російське населення, зокрема на юних громадян, щоб підточити історичні, духовні й патріотичні традиції с сфері оборони Батьківщини». Отже, як бачимо, знову: все, що може зазіхнути на підсолоджену та міфологізовану історію Другої світової війни, офіційно вважають за табу і загрозу.
Але, крім навчань, російська армія вишколюється, і то дедалі більше, у справжніх війнах. Улітку 2008 року, коли в Китаї відбувалися Олімпійські ігри, вона почасти вдерлася в Грузію для «захисту» сепаратистів Південної Осетії (близько 50 000 жителів) і Абхазії (менше 250 000 жителів). Міжнародний тиск лише стримав Росію від повної окупації Грузії і повалення прозахідного президента Саакашвілі. Відтоді Росія, що 2007 року втратила свої військові бази в Грузії, збудували нові в цих двох сепаратистських республіках, не визнаних міжнародною спільнотою. Росія контролює де-факто 20% грузинської території.
Починаючи з листопада 2013 року, хвиля народних протестів, мирних по своїй суті й спрямованих проти відмови проросійського президента Януковича ратифікувати угоду про асоціацію між ЄС і Україною, протягом трьох місяців вирувала по всій Україні. Цей рух дістав назву Євромайдан, або просто Майдан, бо маніфестанти збиралися на майдані Незалежності, головній площі Києва. Через кілька днів після втечі Януковича наприкінці лютого 2014 року (зрештою його переправили до Росії) в результаті кривавої, але невдалої спроби розігнати маніфестантів у Крим прибули російські командос без знаків розрізнення, посиливши 25-тисячний російський військовий контингент, розміщений на кількох військово-морських базах[87]. Вони зайняли парламент та інші головні інституції, паралізували політичне й економічне життя півострова. Через місяць Росія анексувала Крим, і тепер значну частину території цього півострова в Чорному морі займають військові об’єкти.
Після анексії Криму (офіційно говорять про «возз’єднання» Криму з Росією) на додачу до російського флоту там створили автономне угруповання російської армії. Йдеться про війська, здатні воювати самостійно, без зовнішньої логістичної підтримки. За словами міністра оборони Сергія Шойгу, «це угруповання не лишає жодного шансу потенційному супернику, який ризикне зазіхнути на територіальну цілісність Росії. Крім того, — додав міністр, — високоточні системи, розміщені на півострові, відіграють важливу роль у гарантуванні безпеки всієї Росії».
У листопаді 2017 року начальник Генерального штабу генерал Герасимов уточнив склад того угруповання. Крім великої військово-морської бази, в Криму розміщені армійський корпус, дивізія протиповітряного захисту й авіаційна дивізія. А Чорноморський флот тепер доповнили підводними човнами, фрегатами з крилатими ракетами і береговими системами протиповітряної оборони.
Інтервенція в Сирії
Але, безперечно, найбільшими «навчаннями» російської армії стала її інтервенція в Сирію 2015 року. Вперше за роки існування посткомуністичної Росії Путін вирішив прийти на допомогу диктаторові — Башару аль-Асаду, кривавому катові свого народу. Ця постанова, звичайно, відповідала очевидним стратегічним і геополітичним інтересам (за совєтської доби Росія вже створила невелику військово-морську базу в Тартусі, а 2015 року мала змогу збільшити її, поширивши свою могутність на Східне і Центральне Середземномор’я, а також отримала ще одну базу, вже авіаційну, в Хмеймімі), але в цьому можна ще й добачити бажання російського президента заявити всьому світові, що Москва відтепер ніколи не покине своїх союзників. Аж до тієї пори — і за Єльцина, і за Путіна — російський уряд безсило приглядався, як валили диктаторів — його союзників і друзів: Слободана Мілошевича, Саддама Хусейна, Муаммара Каддафі. За рік до того, 2014 року, не змігши перешкодити втечі та усуненню in absentia від влади українського президента Віктора Януковича, Путін помстився, анексувавши Крим і підбуривши до бунтів на південному сході України, та досяг певного успіху на Донбасі. У Сирії постанову здійснити воєнну інтервенцію наприкінці вересня 2015 року ухвалили «вчасно»: тоді, коли доля Башара аль-Асада, здавалося, вже була вирішена, російська інтервенція дала змогу змінити ситуацію на протилежну. Росіяни заявили, що воюють, мовляв, із «терористами». А тими «терористами» в їхніх очах були не тільки бойовики так званої «Ісламської держави», а й різні спрямовані проти Асада повстанські рухи, що їх вважав за терористів сирійський режим. Насправді російські авіаційні та ракетні удари дісталися здебільшого містам і регіонам, де не було «Ісламської держави» або ж траплялися лише нечисленні групи її бойовиків, проте ті райони перебували під контролем різних повстанських, джихадистських чи ні, угруповань. Згідно з різними повідомленнями[88] понад 80% російських ударів були призначені для боротьби з опозицією Асаду.
В одній статті в газеті “New York Times”[89] перелічено п’ять великих цілей російської операції в Сирії: перешкодити падінню режиму Асада; уникнути дипломатичної ізоляції Росії після анексії Криму; довести, що Росія надійніший союзник, ніж США; продемонструвати могутність нових російських озброєнь; запропонувати нове видовище російській громадській думці, розчарованій загрузанням на Донбаському фронті.
Росіяни довго заперечували присутність своїх військ на сирійській землі — за винятком, звичайно, персоналу, що служив на базах у Тартусі та Хмеймімі. Проте в березні 2016 року президент Путін зазначив, що одна з цілей операції — на додачу до перелічених у газеті “New York Times” — полягає в потребі пересвідчитись у надійності російських технічних засобів за реальних бойових умов. Російська армія застосовувала в Сирії 231 тип озброєнь, зокрема керовані ракети великої дальності, як-от «Калібр», «X-101», «Іскандер-М», «Точка-У» і «X-55». Але,
