Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

Вона любить розв’язувати загадки, склала окремі пазли і тепер їй не терпиться продемонструвати враженому співрозмовникові цілісну картинку. Завжди вона його трішечки, але випереджає.

Тож префект поліції Леґу дає одному зі своїх комісарів доручення вивідати все, вимагаючи підготувати секретне досьє на художника, що перебуває в розшуку, можливо він збирається так вистежити загадковий інтерес німців до Сутіна. Навіщо їм його картини? Що вони з ними робитимуть?

Та ні, все безпечно. У «Північнонімецькій галереї» вони його не виставлятимуть, у Карінгаллі не місце звироднілому мистецтву. Там висітимуть старі майстри.

Їх повісять?

Елені регоче в слухавку. І в Гітлеровій колекції в Лінці також його не буде. Тож мистецьких смаків ніхто не змінював. Він збирається дожити до тисячі років в оточенні тих самих картин.

В оточенні?

То вони спочатку вивезуть картини, а тоді спалять? Створять конкуренцію художникові, про якого говорять, що він, мовляв, власноруч спалює власні картини?

На звороті «Дівчинки в блакитному» і справді видніється напис: СПАЛИТИ. На літерах штамп Німецького музею. Можна щось розібрати? Спалити. То що, викрадачі картин виношують той самий план, який завжди зрів у художника? Одного дня я уб’ю всі свої картини… сказав він своїй гості в Сіте Фальґ’єр поміж стін з обдертими шпалерами.

Райхсмаршал Ґерінґ використовує численні візити до Парижа як нагоду захопити якнайбільше творів мистецтва. Але чи потрібне йому звиродніле мистецтво Сутіна? Без потреби.

Потрібне, потрібне, втручається Елені. Як можливість роздобути валюту. Навіщо спалювати картини, які можуть коштувати на американському ринку грубі гроші в доларах? Навіщо їх спалювати, коли Вермахт дедалі глибше врізається в нутрощі Росії і кожний танк — на вагу золота? Хіба ти не розумієш, після того як Барнз привіз свою колекцію до Меріона і після виставки 1935 року в Чиказькому мистецькому клубі ринкова ціна Сутіна невпинно зростає? Тож нехай його купують американці та його брати у вірі, урухомлюючи танкові гусениці на Східному фронті. Артринок — це артринок, у час війни він процвітає. Не забувай, що наприкінці липня 1942 року, коли видають наказ на розшук художника, Шоста німецька армія наступає на Сталінград. Навіщо гріти повітря нічого не вартими картинами, якщо вони можуть розігріти гармати? Звісно, звісно — опалювальний матеріал. Однак — все для фронту. Отож — хутко до Берліна ті його полотна.

Голос Елені я любив, міг би слухати його годинами. Хай би вона навіть зачитувала список абонентів у телефонному довіднику, і тоді б я слухав її голос. Бувають такі голоси, що змінюють хрящі в твоїх вухах. Змінюють твої молоточок, коваделко, стремінце, завиток. Лабіринт твого вуха, твій сентиментальний вестибулярний апарат. Ах, милий маленький равлик її внутрішнього вушка. Вона вивідувала таємниці, і її темні середземноморські очі знайшли речі, про які жоден з нас і не підозрював. Вона була феєю таємних архівів.

У каламутно-молочному майбутньому з’являться невидимі пси-слідопити і шаленці зі своїми антенами скористаються відомими їм шляхами, щоб їхати на операцію. Скеровуватимуть ввічливі покірні запити в архіви, щоб випрохувати малозначні інформації. Вони мріють про те, щоб зачинитися на кілька ночей в архівах, службах роботи з іноземцями та префектурах поліції, довго вертітимуть там кожний папірець, списуватимуть олівці та інше благословенне письмове приладдя, сьорбатимуть у підвалах і приміщеннях, де зберігаються акти, холодний чай. Так, звісно, існує ж іще навіть музей поліції, музей Паризької префектури поліції, на вулиці Монтень-Сент-Женев’єв, 4.

Тисячі рухів виявляться непотрібними, численними нотатками від самого початку не буде сенсу користуватися, проте раптом звідкись випаде ось така от записочка, яка немов чекала собі на них, підступно довго ховалася собі десь. То може бути лист інформатора, дозвіл на перебування, акуратно записаний слід від якогось елементарного бюрократичного заходу. Або ж наказ про розшук з посольства Німеччини на вулиці де Лілль.

Сутін не здогадується про поліцейський рейвах, але сік Сертюрнера знає, хто такий Арман Мерль. Від одного сусіда з вілли Сера, з яким Сутін випадково перетинається на вокзалі Монпарнас, він дізнається, що там уже кілька разів з’являлися представники французької влади в цивільному.

Четвер 10 грудня 1942, 16.30. Зведення про особу в розшуку — Сутін Хаїм, artiste-peintre, адреса: вулиця Вілла Сера 18, Париж 14. Другого грудня ми вирушили пополудні за цією адресою. Сусіди, яких ми опитали, заявили, що мсьє Сутін не з’являється за цією адресою вже з весни чи літа. Із записаних свідчень не випливає жодної нової інформації щодо актуального місця перебування мсьє Сутіна.

У віллі Сера тільки Генрі Міллер залишив кілька пачок паперу та кілька листів. Щоб нацисти мали чим підтертися, сказав він сусідові Дельтею, перш ніж вшитися ще перед вибухом війни.

Всі шукають художника.

Свідчення у службовому відділенні гестапо в Шартрі, від 21 квітня 1943 року. Друге слухання Мадлен Кастен, яка проживає в Леве біля Шартра, у справі Хаїма Сутіна. У присутності гауптштурмфюрера СС Уве Лоренца, командувача бойовиками в поліції безпеки СД Шартра, перекладача Жана-Іва Мейєра та стенографістки Інґрід Ельстер. Про наслідки неправдивих свідчень її попереджено.

Він ще живе у віллі Сера, але взимку, оскільки опалювати майстерню нема як, перебирається в готель на авеню д’Орлеан, де проводить дні, лежачи при зашторених вікнах весь мокрий від поту під дощовиком на ліжку, втупившись у стелю. Він узагалі перестає виходити з номера. Виразка не дає йому спати. Говорить він