Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

Скільки облич з’являлося в цих кав’ярнях, скільки дивних постатей з Чилі, Японії або Литви надили в ці невеликі галасливі храми хмари кавового аромату і гіркі еліксири, аніс чи вермут. Скільки балачок, скільки ревнивих сцен і запевнень про помсту він мовчки вислухав тут.

Він навік запам’ятав собі таку розмову. Він, як завжди, сидить у своєму кутку, чигаючи на щедрого гостя. Кут означає безпеку, означає, що нікого немає за твоєю спиною, кут заспокоює. Поет, чиє ім’я він забув, а може він ще й не народився, радить спати втуливши голову в куток, тому що в кутку, тим паче в темряві, важче замахнутися над головою сокирою. А тому: вписуй коло в квадрат. Розпорювачі перин і горлянок, які наїжджали з Мінська на возах, запряжених кіньми, виробили у своїх жертв дивовижні рефлекси. Тваринну інстинктивну втечу, миттєві швидкі погляди з-під опущених повік, стрибучість (стрибай з вікна, так отримаєш шанс!), дворушність, біг зиґзаґами, божественне вміння зайців.

Мовчальник більше чує, тому що його голос не мусить перекрикувати інші голоси. Мовчальник уважно слухає. Його місце — на краю центру світу. Раптом до кав’ярні увійшло троє, роззирнулися, пошукали відповідного місця і всілися за сусідній столик.

Художник силкується зрозуміти, про що вони розмовляють. Вони говорять то французькою, то знову німецькою. Часом його знань їдишу достатньо, щоб розуміти окремі слова. Хіба то не в Вільні один жартун казав, що німецька насправді походить від їдишу? Один з них — точно француз, а двоє інших родом, мабуть, з колишньої Австро-Угорської монархії, з Галичини, а може з Буковини?

Офіціанти пурхають навсібіч, мов метелики, бряжчать келихами і горнятками, вигукують понад головами замовлення, які чоловік за стійкою мовчки і слухняно приймає. Художник не може відірватися від розмови за сусіднім столиком, з якої він щораз вихоплює слово «кольори». Їм ідеться про якийсь зв'язок між кольорами і болем. Місцевий чоловік кричить: Прекрасно! У французькій мові колір і біль стоять майже поруч. І повторює кілька разів свою знахідку.

Ви тільки послухайте: couleur і douleur.

Йдеться про якийсь лист, написаний, як виглядає, по-німецьки, а цей місцевий має перекласти його французькою. То лист якогось емігранта чи поверненця. Здається, в листі йде мова про якогось конкретного художника, йому б дуже хотілося дізнатися, про якого саме. Художники — допитливі й ревниві істоти, адже для них не існує більше одного художника в одному поколінні. Шанобливо схилятися можна перед старими майстрами, можна боготворити Рембрандта або Курбе чи Шардена, а от серед живих кожне слово про іншого живого художника — перебір.

Він не може розчути ані імені автора листа, чує тільки якесь «сталь», ні художника, того, здається, взагалі не називали на ім’я. Один з тих німецькомовних зачитує речення:

І чому б кольорам не стати братами болю, адже вони, як і він, затягають нас у вічність?

Чоловік з французьким акцентом пропонує замінити братів сестрами:

Et pourquoi les couleurs ne seraient-elles pas les sœurs des douleurs, puisque l'une et l'autre nous attirent dans l'éternel?

Тут на підлогу з дзвоном падає келих, секундну раптову тишу пронизує сердечна лайка, нитка розмови на хвилю уривається, і художник мусить з усіх сил зосереджуватися, щоб підхопити ще хоч щось з розмови, яка тепер ведеться тихше. Та ж говоріть голосніше врешті-решт! Хочеться вигукнути Сутінові в біле простирадло, але язика нема.

Якщо у французькій мові couleur і douleur, колір і біль, справді так близько стоять одне від одного, докидає один з цих трьох, то що Ви скажете про дивне сусідство німецьких слів Farben і Narben, кольори і шрами? Якщо в одній мові кольорові рани до болю очевидні й присутні, пронизують пульсуванням шкіру і тканину мови, то в іншій мові вони свідчать про пережиті поранення, про зарубцьовані рани, про задавнений спогад про біль.

Художник здригається. Адже в його мові кольори римуються з іншим словом, з помиранням:

Ві ан офене вунд… лос міх ніт асой філ мол штарбн ві дер гарбст ін тойзнт фарбн.

Сутін бурмотить щось, що на слух сприймається як плямкання губами об край горнятка. Прислухаючись, він раптом почав розмову з самим собою. Мовчання — це кава з молоком. Воно заспокоює шлункові виразки. Він навіть половини тієї розмови не розчув і не зрозумів. Але слова couleur і douleur до нього доходять відразу, так немов то сигнали, випущені навмисно для нього. Колір і біль — брати, так, справді. Вони невиліковні, навіть якщо кольори рано чи пізно зарубцьовуються.

Ні-ні, колір має втілювати і те, і те, стугоніння болю і залишений шрам. А потім, на сам кінець — помирання. Все залишає рубці, розумієте, видимі сліди. Буквально все. Бездоганні тіла мають хіба античні скульптури, чи постаті в мистецтві стародавнього Єгипту або в творах Модільяні. У Сутіна бездоганного тіла не побачиш, у нього тільки викручені, вузлуваті, сплюгавлені тіла. Нічого в житті не залишилося цілим, нічого вже не направиш. Це — єдині засади, які він визнає. Фарби в нього труться одна до одної, здирають одна одну, обожнюються навзаєм, проклинають і облаюють, звеличують і розпластують долі, поки врешті не починають творити своє зарубцьоване