Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

манери! Ходяча палітра, одягнена в лахміття, захляпане фарбою! А який огидний його пискливий голос! Здається, що він завжди вдивляється в небо, ніби пес! Голосно сьорбає воду з пляшки, прицмокуючи і плямкаючи! Їсть руками, роздирає їжу зубами з жовтими плямами!

Йому хочеться затулити вуха долонями, але він не може ворухнутися. І чиї то голоси обурено шепочуть і розгнівано кричать у чорному «Сітроені», вони облаюють його, засипають його докорами:

Негідний друг! Зрадник! Знищувач власних робіт! Ренегат! Зневажив заборону малювання! Німий гріховодник Божого закону! Так, і це теж. Чужий і серед своїх, і серед чужих. Переляканий, недовірливий вираз обличчя, вимучені, темні, палаючі очі. Завжди тебе застають за тим, що ти ще не вмер. Недовірливий до самого себе і до своїх картин, що постійно зраджують його. В’язень тілесної тюрми, який б’ється об стіни і якого випускають аж під час польоту над Монпарнаським цвинтарем.

Ніхто не знає дороги. Ніхто ніколи про неї не дізнається. Ніхто не знатиме, хто цей чоловік у катафалку. Залишилися тільки картини, та й то тільки ті, яких він не пошматував і не спалив дощенту. Ніхто його не знає. Не знає цього завжди голодного, який іншим не залишає ані крихти. Мужлана з ніжними білими пальцями, якими він легко торкається кутиків вуст. Завжди невдячний, який налаштував проти себе усіх своїх друзів. Який усе залишає розбитим ущент і хаотичним, ніколи більше не повертаючись. Ніхто його не розуміє, зовсім ніхто. Вертикальна риба, скат, мертвий фазан, волова туша!

Існує тільки страхітлива унікальність життя. Однак скільки голосів перетинаються у цьому вулику, сором снів, непідтверджені спогади. Прочитайте оце, дорогі синочки! Життя унікальне. Половина його вигадана, а інша половина — додумана. Панічний страх не бути, раптом зникнути. Коли то він поговорить з доктором Богом? Коли доктор Ліворно декламуватиме йому усеньку Книгу Йова? І куди вона врешті потрапила, ота двічі продана ікона голоду?

Він уже зумів втекти з Вулика, він уже в Сіте Фальґ’єр, у майстерні з обдертими шпалерами. Якась злість на ці стіни, він і їх хоче розпороти, там під ними мусить таки щось приховуватись, остання таємниця живопису, абсолютна картина, якої не зруйнувати навіть ножем.

Якась відвідувачка лякається, почувши, як він називає себе вбивцею своїх картин.

Все, що ви тут бачите, нічого не варте, це лиш багно, але і так воно значно ліпше за картини Модільяні, Шаґала і Кременя. Настане день, коли я повбиваю свої картини, а от вони — надто боягузи, щоб таке зробити.

Все бринить просто у вухо живому трупові художника, що лежить в «Сітроені», який повільно рухається в напрямку Парижа:

Зрадник! Плюндрувальник своїх картин!

Раббі і Збо, розчаровані приятелі — всі йому докоряють. Вони ще ніколи не бачили такого голоду. І Сутін розлючено вибігає з будинку.

Білий рай

Раптом катафалк зупиняється. Художник розплющує очі. Тьмяне світло, штори ворушаться, мабуть, перетяг. А де Марі-Берт? Вона ж оце щойно намочила йому вогкою хустинкою чоло, відкрутила плящинку з рідиною Сертюрнера, крапнула декілька лагідних краплин йому на язика, як навчила її Ланґрас.

Марі-Берт зникла. Він ще лежить в покійницькому бусі на ношах. Ось і обидва водії. Він злегка впівоберта повертається в їхній бік. І бачить, що ці двоє, які з усмішкою дивляться на нього — не ті водії. А де справжні, де працівники похоронної служби, один молодший, а інший кругліший? Ви з Хевра Каддіша, ви з Братства? Ті двоє лише усміхаються.

Покійницький бус зупинився. Його вуха напружено вслухаються у звуки. Їх оточили. Назовні тріскочуть мотоцикли, люто гавкають собаки. Вони вийшли на наш слід, ми що — виїхали забутими порожніми польовими дорогами просто під приціли їхніх автоматів?

Рвучко відчиняються задні двері. Всередину, жмурячись, мовчки зазирає запакований в чорну шкіру вожак, тоді тріумфально затріскує двері. Коли двері були відчинені, художник встиг зауважити посередині постаті пряжку пояса. На пряжці виднівся орел. Чітко викарбувані слова: З НАМИ БОГ.

Це він! Ми його впіймали!

І зграєю прокочується виття. Тіло художника із зусиллям намагається зрозуміти, чи говорять окупаційною німецькою чи французькою бойовиків. Він напружує вуха, щоб вловити хоч якісь уривки фрази, а чує тільки шипіння, гортанне перекочування, каркаюче затинання і наказовий тон, скавчання і завивання, тріщання, клацання. То не німецька, у Вільні він достатньо начувся німецької, щоб її упізнати. То хто ж це — ґітлєровци, бойовики Дарнада, російські чорносотенці, хто добрався аж сюди?

Йому здається, він чує наказ «Марш! Марш!», хоча ні, то щось інакше. Тоді різкий гавкіт, завивання, протяжне і злюще, немов оце щойно хортам кинули шмат здобичі на розтерзання, а собаки не можуть вирішити, радіти їм цій подачці чи пошкодувати, що полювання закінчено. В усякому разі тхнуло мокрою собачою шерстю, тисячами спітнілих собак.

Гурма кремезних чоловіків у чорних шкірянках, художникові виразно видно їх крізь стіни машини, які стали скляними. Це їх з маковим молочком принесло? Але ні, звуки і безладні уривки розмов справжні, катафалк був переповнений ними. Чоловіки в шкірянках скалять зуби, ревуть у бік катафалка.

Так просто не втечеш!

Обличчя їхні в рубцях і порізах. У шкіру їхніх