Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

Вікінги, нормани! Здогадується художник, і пригадує собі, як однієї неділі натрапив у букіністів на набережній Сени на книжку з ілюстраціями, від яких йому стало моторошно. То вони, значить, отак виглядали, подумав він тоді. Вони припливли Сеною і сплюндрували все дощенту, вирізали всіх селян. Ні, то не вікінги, але з ними, так йому здається, пов’язані північ і холод, їхні щелепи потворно клацають, коли вони відкривають роти, щоб розмовляти своєю мовою, у них, мабуть, металеві суглоби, їхні рухи різкі й кострубаті. Їхні голоси відлунюють, то вже не людські звуки.

Заводяться мотоцикли, чоботи гупають по асфальту, і ось уже чорний «Сітроен» їде далі в оточенні мотоциклів. Поля збіжжя чорніють, золото ланів вкривають ворони, залишається стерня, на якій уже нема чого видзьобати. Не прозвучало жодного зрозумілого слова.

Скільки часу вже їдемо? Він цього знати не може. Через хвилегодини вони доїжджають до чорної решітки, яку поспішно відсувають по жолобку вбік метушливі охоронці. На нього чекають. Жолобком котиться, не здригаючись, чорний ворон. Вовки в тих своїх шкіряних плащах намагаються увійти, але їх відштовхують прикладами. З довгої білої будівлі, схожої на ангар чи фабрику, вибігають повністю одягнені в біле чоловіки з ношами. Йому згадуються чоловічки Бібендум, складені з автомобільних шин. Вони біжать до катафалка, хапають художника, перекладають його з лежанки на ноші. І несуть до білого ангара.

Чорна зграя залишилася за розсувними кутими воротами, виє від безсилої люті, скалить вовчі зуби, погрожує. Художникові видно ще, як один зі зграї підіймає ногу і мочиться на стовп, він ще бачить потужний струмінь сечі, а тоді якісь водолази в білому, які мчать щодуху, несуть його крізь низку білих розсувних дверей, заносять усе далі в глибину ангара, стеля якого нависає щораз нижче. Що то — лікарня, аеропорт, фабрика? Все тут біле, чоловіки з ношами і ті мовчазні істоти в чепцях, які пропливають їм назустріч. Посібники в чорній шкірі залишилися за розсувними воротами.

Біле, нарешті біле!

Куди він потрапив? Він лежить у чистому білому ліжку, біле простирадло вкриває його по груди. Його руки лежать поверх бездоганно білої ковдри. Навколо нього все біле, тільки біле. Біле світло падає від сліпучої лампочки на стелі. Поруч — жодного іншого пацієнта, тільки білі стіни. Скільки часу минуло — дні, тижні, секунди?

Він силкується пригадати, проте він не там, де його спогад. Де він? Там, де він є.

О музико фоторецепторів сітківки ока! Суміш однакових за інтенсивністю червоних, зелених і синіх рецепторів відволікає його захоплений погляд просто в білий рай. О колір безсмертя та безконечності, колір світла і святості! Доктор Бог йому все пояснить.

Художник шукав його, колір усього, голубив його, проте ніколи не використовував у чистій формі як колір без кольору. Чистота ніколи його не вабила. Він домішує більше кольорів, начаровує всередину тонкі криваві ниточки і потічки, петлі й петельки, крихітні рожеві річечки, блакитні прожилки, немов будь-яка біла сукня — то розкішна шкіра. Він ніжно згадує улюблений колір молока.

Комір, манжети сільського дурня? Накидка церковного служки, фартух кондитера в Сере і Кані, святкова сукеночка Дівчинки, що йде до першого причастя! Його Купальниці, підібрані білі нижні спідниці, що увібрали в себе весь відблиск води і всі кольори? Найбільш кольоровий з некольорових колір усього! Адже є така картина Рембрандта, яку він дуже любить, яку намагається наслідувати? Гендрік’є, яка купається в річці. Жінка заходить у воду і підбирає догори свою білу сукню, оголюючи стегна.

Суцільні небесні нечисті потічки в кольорі чистоти. Суцільна всемогутня нечистота кольору всього. Його темні картини потайки торжествують пораненим білим.

А що таке чорний колір? He-колір, найтемніший колір, що абсорбує всі промені світла, не рефлектуючи світла. Чорний, задушливий не-колір місця, куди ми потрапимо. Колір, який панує в темному шлункові.

А білий колір що таке? Найсвітліший колір, усі видимі кольори, що відбивають більшість променів світла. Повний колір, некольоровий колір усього, в ньому розчиняються всі інші. Колір неба перед блакиттю. Неба, яке є лиш великим роздутим білим шлунком.

Але тут, у цьому ангарі? У лікарні? Тут усе інакше. Чистий сліпучий холодний білий колір оточує його зусібіч, дивуючи. Його ввезли в білу коробку від черевиків.

БЄЛИЙ РАЙ! БЄЛИЙ РАЙ! гримить у його вухах.

Його внесли в якусь кімнату, багато рук підхопили його тіло знизу, підняли з нош і м’яко понесли до білого лікарняного ліжка. Він не пручався і запав у глибокий сон. Спогади кажуть, що вони не сон, а тільки відплата, ніжна помста.

І от він бачить будинок над рікою Крьоз, який 1926 і 1927 року Зборовський винаймав на літо, щоб привабити туди своїх художників. Місце називалося Ле Блан, Біла вілла. Назва дивує його. Отож, Біле — це місце, сюди воно заховалося. Йому добре тут, він малює в якомусь сараї своїх підвішених на мотузці фазанів, індиків і куріпок. Полетт Журден, помічниця Зборовського, має завдання відбирати в селян найгарніших птахів, вона ходить з ним на базар і по селянських дворах. Блакитне оперення на горлі викликає в нього почуття радісного збудження.

Надзвичайно прекрасна курка!

Селяни відвертаються, махаючи перед очима долонею, щоб повідомити іншим базарним торговцям про душевний стан покупця. А художник бачить тільки