Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

А Ви можете сказати нам назву готелю, точну адресу?

Ой, звідки, там стільки тих маленьких готельчиків, ви ж знаєте.

Він постійно змінював місця ночівлі. Друзі радили йому податися у Вільну зону, а він відмовлявся. Якийсь час він жив у друзів, а в червні 1941 поїхав геть з Парижа. Відтоді я більше його не бачила.

Навіть вдома у Вас він не бував?

Мій дім конфіскувала німецька армія. Як мені приймати тепер у себе гостей?

Розмову закінчено: о 13.30. Гауптштурмфюрер СС Уве Лоренц.

Особисто прочитала, підтвердила і поставила підпис: Мадлен Кастен.

Вона говорила неправду і мусила це робити. Є такий художник, він робиться невидимим, хай собі шукають його, скільки захочуть, все одно не знайдуть. Ані окупанти не знайдуть, ані їхні прислужники. Вони допитують сусідів і знайомих, комісар Мерль збирає по крупиночках свідчення, серед яких нічого, що могло б придатися. Сутін розчинився в повітрі, він таки став врешті-решт невидимим. Якщо є ще хтось, хто і тепер його може побачити, то в такої людини дуже добрий зір.

Сутін, захований у катафалку, їде в напрямку Парижа, все його життя завжди вело туди, тільки туди. Туди з Мінська і Вільна. Туди з Сере і з Піренеїв. З Кань-сюр-Мера і з Венса — завжди назад до Парижа, ніби це місто — вічний магніт, притягальної сили якого йому ніяк не оминути. Характерним моментом картин, намальованих у Кань, є поява крихітної людинки, яка, похитуючись, наближається покрученими дорогами до своєї погибелі, не відхиляючись від мети, підіймаючись цією завжди крутою дорогою туди, де чекає Ніщо чи Бог, а може Білий рай. Червоні сходи в Кань! Вони теж уже ведуть туди догори.

Він їде до Парижа у чорному покійницькому бусі, марка «Сітроен», модель «корбіяар». Чи їде він туди помирати? Та ні, що ви, макове молочко проганяє цю думку. Він їде в край з молочними ріками. Він їде в майбутнє, якого не буде. їде в білий рай. Він не прокидатиметься, поки поруч винайдений Сертюрнером сік, маковий сік літератури… Він залишатиметься оглушеним, не відчуваючи болю.

Бінґ! Перша його персональна виставка, відкрита 27 червня, спалахує перед його очима, він бачить розвішені в галереї «Бінґ» картини. Так, в «Бінґу». Перша виставка. Відколи 1923 року вперше з'явився Барнз, відколи цей фармацевт у стані ейфорії згріб його картини і посипав підлогу майстерні доларовими банкнотами, весь Монпарнас, а отже світ, дізнався, що означає ім’я Сутін. Його починають вважати людиною, яка добилася свого, дійшла до мети. Який тріумф. Нарешті дійшла.

Дійшла — куди? Відвідувачі галереї нервують. Художника не видно. Якийсь чоловічок, пританцьовуючи, рухається крізь людську тисняву, всі здивовано дивляться йому вслід. Чоловічок виходить на тротуар, заглядає на усі боки.

Де Сутін? Зараз розпочнеться вернісаж, а його нема? Людей повно, картини майже неможливо роздивитися. А його нема? Ховається десь. А може блукає кварталом, дивиться здалеку на групки людей, які сунуть до «Бінґа»? Панічна втеча до майстерні, вниз до парку Монцурі на краю кварталу. Сутіна ніде не видно. Нема. Він не прийде. Він невидимий.

Тепер все так само — і художник, який скрутився на лежанці, не появляється зі схованки. Смерть влаштовує вернісаж, усі в очікуванні художника. А Сутін вирішив не з’являтися. У «Бінґу» прокол. Прогуляти свою смерть, бойкотувати її. Його до цього намовляє розчин морфіну: Не виходь зі схованки, тебе ніхто не знає, ти продовжуєш рух. Тільки не прокидатися. Нехай знечулення триває вічно. А смерть нехай собі розглядає свої картини на самоті. Вернісажем більше, вернісажем менше — художника нема. Він збирається залишатися невидимим.

Він лежить у готельному номері на авеню д’Орлеан 25. Вікно завішане старими вицвілими шторами. Він, одягнений у дощовик, лежить весь мокрий від поту на ліжку, але дощовика не скидає. На ньому його синій капелюх. Він лежить, втупившись у стелю, на ліжку. Цілими днями. У віллі Сера тепер надто небезпечно. Він зовсім перестав виходити. Залягти на дно. Він лежить у затемненому готельному номері на авеню д’Орлеан. Він, невпізнаний, їде в катафалку на операцію до Парижа. Він лежить на білих ношах у клініці доктора Бога. Він повернувся до білого раю.

Цікаво, скільки часу минуло — дні, години, хвилини? Секундодні? Хвилетижні? Час уже давно не відіграє жодної ролі. Художник лежить спокійно, рівномірно дихає, руки на білому простирадлі. Біле світло в кімнаті ріже очі, від моменту прибуття сюди він перестав помічати зміну дня і ночі. Засувка на білих дверях тихо підіймається, за ним знову уважно спостерігає пара очей. Кругле незворушне обличчя. А тоді хтось тихо натискає на клямку, і заходить присадкуватий чоловік у білому.

Очі художника заплющені, та все ж йому видається, що він може бачити обличчя чоловіка і крізь повіки, як бачив перед тим краєвиди на північ від Луари крізь чорний метал «Сітроена». Його погляд відокремився від нього і полинув назовні. Як тоді, коли він стояв на мосту Ґренель і дивився на будівлю зимового велодрому, що в майбутньому злітала перед його очима в повітря.

Це, напевно, лікар, його одяг повністю білий. Точно головний тут. Харчується добре, не худенький, і