Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм

Хай переможе кревна справа робітників, селян і трудової інтелігенції Фінляндії!

Під прапором вільної й незалежної Фінляндської Демократичної Республіки — вперед до перемог!

Терійокі, 1 грудня 1939 р.

Народний уряд Фінляндії:

Голова Народного Уряду й міністр закордонних справ Фінляндії Отто Куусинен

Заступник голови Народного Уряду й міністр фінансів Фінляндії Маурі Розенберґ

Міністр оборони Аксел Анттила

Міністр внутрішніх справ Туре Леген

Міністр рільництва Армас Ейкія

Міністр освіти Інкері Легтинен

Міністр у справах Карелії Пааво Прокконен

В опублікованому наступного дня комюніке совєтський уряд повідомив про схвалення проекту народного уряду щодо пакту про взаємодопомогу і про те, що того самого дня його було укладено між Фінляндією й СССР. Водночас він зазначав, що карельський народ об’єднається тепер зі своїми фінськими одноплеменцями, щоб заснувати спільну державу на національних засадах.

Декларацію «народного уряду» ніхто, звичайно, не сприйняв серйозно. Нічого, крім сміху, не могли викликати й листівки, які — разом з бомбами — скидали на столицю росіяни, обіцяючи «хліба зголоднілому фінляндському народу». Пропагандистські заходи лише сприяли дедалі більшій консолідації нашого внутрішнього фронту.

Варто зауважити, що совєтський уряд у своїй прокламації визнав національне право східних карелів на об’єднування з фінськими одноплеменцями. Однак цей політичний маневр совєтського уряду виразно оприявнив намір Москви підкорити всю Фінляндію, тож зникла й остання надія на компроміс. Весь народ зрозумів тепер, що єдина змога врятуватися полягає в тому, щоб згуртуватися для одностайної боротьби — але не навколо маріонеткового уряду в Терійокі!

1 грудня директор Фінляндського банку Ристо Рюті сформував уряд, у якому були репрезентовані всі політичні партії країни, крім «Патріотичного народного руху». Я швидко переконався, що новий прем’єр-міністр — вельми здібний державний діяч, який не має упереджень і твердою рукою спрямовує долю держави. Наша співпраця пішла на лад.

Наша оборонна боротьба почалася, загалом кажучи, за сприятливіших умов, ніж ми могли сподіватися. За останні двадцять років Генеральний штаб жахала проблема, як наше слабке військо прикриття спроможеться боронити браму Карельського перешийка доти, доки головні сили польової армії встигнуть дійти до своїх позицій. Це побоювання зумовлювалося насамперед тим, що росіяни внаслідок близькості Ленінграда могли несподівано зосередити на нашому кордоні великі сили. Крім того, можна було передбачити, що їхня авіація серйозно перешкоджатиме нашій мобілізації і концентрації війська.

Тепер вихідне становище було інакшим — навіть можна обережно стверджувати, що перший раунд виграли ми. І військо прикриття, і польову армію вдалося завчасно і цілком упорядковано погрупувати по ділянках. Упродовж 4–6 тижнів ми мали змогу поглиблювати вишкіл війська і поповнювати його зброю та амуніцію, а також знайомити з місцевістю, добудовувати польові фортифікації, готуватися руйнувати і знищувати об’єкти, закладати міни й робити мінні поля. Завдяки цьому військові частини набули зовсім інакшої єдності, ніж це зазвичай буває, коли військо швидко мобілізують та одразу кидають у бій. Ці обставини вселяли спокій і впевненість перед прийдешніми випробуваннями. А крім того, уже наставала зима з холодом і снігом, які давали нашому війську певну перевагу в якості. До того ж зимові дні короткі, що мало зменшити перевагу одного супротивника над іншим в авіації.

Однак противагою цих позитивних чинників було чимало інших, які дуже увиразнювали те, у чому ми поступалися супротивникові. Зокрема впадала у вічі диспропорція в людському ресурсі. Наші можливості поповнити військо вишколеним резервом були вельми малими. Як я вже зазначав, дуже серйозні вади існували в матеріальній готовості до війни. Протитанкової оборони фактично не було, а зенітної й важкої артилерії ми мали лишень кілька батарей. Брак запасів боєприпасів, пального і мастила видно з наведеної далі таблиці, яка демонструє, на який час, за розрахунками, їх могло вистачити відповідно до витрати у воєнний час.

Техніка військово-повітряних сил не сягала навіть половини штатної кількості, а резервних літаків не було. Нестача засобів зв’язку становила 45–100 %, і здебільшого все, що ми мали, уже застаріло. Бракувало саперних засобів, а запаси колючого дроту, 1500 тон для мирного часу, було цілком використано ще впродовж жовтня й листопада. Постала гостра потреба в протитанкових мінах.

Що стосується одностроїв і амуніції військовиків, нестача становила в середньому 80 %. Унаслідок цього польова армія, прибуваючи до місць зосередження, загалом була вбрана в цивільне, а кількість наметів відповідала лише маленькій частині потреби. Майже так само погано було з ліками, але існувала змога заповнити цю прогалину запасами, наявними у країні. Фінляндський Червоний Хрест зміг надати збройним силам 10 сучасно обладнаних польових шпиталів і багато матеріалів.

Слабкою і недостатньою була й організація промисловості, яка мала відповідати за поповнення матеріальних засобів. Ще 1931 року Рада оборони ініціювала чимале збільшення виробництва Державного набійного заводу, але план підвищити продуктивність до 20 мільйонів набоїв на місяць відповідно до програми основних закупівель не встигли реалізувати до початку війни. Не вдалося розширити й Державну порохівню. Те саме стосувалося й реорганізації виробництва Державного рушничного заводу, на якому лише після укладення миру налагодилося виготовлення чудової 20-мм напівавтоматичної протитанкової рушниці, яка мала б неоціненне значення на Зимовій війні. Що стосується Державного артилерійного заводу, ситуація з ним була трохи ліпшою. Після перебазування до Ювяскюлі, де його частково розташували в непробивній для бомб скелі, він міг у воєнний час певною мірою задовольняти потребу в 37-мм протитанкових гарматах. Приватна промисловість, зі свого боку, теж допомогла заповнити найбільші прогалини. Отож ми мали імпровізовану й слабку військово-економічну організацію, і незважаючи на всі зусилля, військових матеріальних засобів не вистачало навіть на доконечні потреби.

Диспропорція сил ще більше увиразнювалася, якщо порівнювати кількісний склад і вогневу міць фінської й російської дивізій. Фінська складалася з 14 200 вояків, тимчасом як російська — із 17 500. Остання мала два артилерійних полки (фінська — один), один протитанковий дивізіон (фінська — жодного), танковий батальйон із 40–50 машин (фінська — жодного) і одну сотню протиповітряної оборони (фінська — жодної). Вогневу міць дивізій наведено далі в порівняльній таблиці.

Отже, за автоматичним і мінометним озброєнням російська дивізія була в середньому вдвічі, а за артилерією — утричі дужчою, ніж фінська. Але якщо зважати, що росіяни — крім більшої кількості дивізій — мали чимало танкових підрозділів і артилерійного резерву, підпорядкованого безпосередньо найвищому командуванню, необмежену кількість боєприпасів і панування в повітрі, матеріальна перевага агресора стає ще очевиднішою.

Оборонні споруди, збудовані на наших кордонах, теж не були такого ґатунку, щоб якось серйозно вирівняти співвідношення сил. Вони мали вельми скромну конструкцію