Речі і люди. Есей про споживання - Вольфґанґ Шивельбуш
Адам Мюллер спромігся завести романтичну економію на самотню вершину і в майже алхімічні глибини, та його принципові положення знайшли своє продовження в «органічній» школі національної економічної думки та її соціалістичних відгалуженнях.
Так, гегельянець Лоренц фон Штайн, уже відомий нам як творець поняття «сила споживання», кілька десятиліть потому визначив товар як «природне, що завдяки діяльності людини втрачає своє природне визначення, підпорядковуючись людським цілям, і цим самим на довгий час включається у зміст дійсного життя певного індивіда». Товар виникає завдяки тому, що людина надає природній речовині «нового, індивідуального буття», її «підпорядковує й упідлеглює»[264]. Товар – це «за своєю суттю процес, якість, що отримує природне буття лише через індивідуальне життя (виробника. – В. Ш.)». І ще: «Товар є його (виробника. – В. Ш.) індивідуальне життя у світі речей; своє природне буття він набуває лише в руках людини; це означає, що він є господарським тілом людини»[265].
Штайн викарбував для економічної теорії поняття «життя товарів» і назвав відповідну науку (народне господарство) «вчення про товари». Товар для нього – це «певна працею підпорядкована індивідуальним цілям речовина», внаслідок чого вона «є моєю індивідуальною силою, що для мене самого виглядає як моя речовина». Метою своєї «філософії життя товарів» Штайн визначає: «зобразити розвиток цього поняття товару як живий процес, що стосується життя індивідуальності в зв’язку з природним, в чому і полягає вчення про товари як таке». Виробництво товарів – це підпорядкування природної матерії робітником. «Підпорядкована індивідуальному визначенню матерія виглядає вже не як матерія, а як сам індивід»[266].
Зрештою, таке саме уявлення про присвоєння внаслідок перетікання життя людини на її продукт міститься в «Філософсько-економічних рукописах» молодого Карла Маркса. «Робітник вкладає своє життя у предмет; але тепер воно вже належить не йому, а предметові». У «Капіталі» Маркс міняє життя на працю, яку він визначає як «витрату людського мозку, нервів, м’язів, органів чуттів і т. ін.», та запозичене у сучасної фізіології уявлення про обмін речовин, так що людина-виробник «приводить у рух належні його тілу природні сили: руки і ноги, голову і пальці, щоб присвоїти природну речовину у формі, придатній для його власного життя». Смітова фіксація праці у продукті постає у Маркса як застигання живої діяльності людини в її продукті. «Праця поєдналася з предметом праці. Праця уречевлена в предметі… Те, що на боці робітника виявляло себе у формі діяльності, тепер на боці продукту виявляє себе як заспокоєна властивість у формі буття. Робітник пряв, і продукт є його пряжа»[267].
Із цього розуміння, що «органічне» уречевлення людини в її продукті призводить до самовідчуження через відносини з капіталом, що впливає на нього у формі машинної промисловості, вибудується вся Марксова система. Також Марксова теорія відчуження не буває без припущення золотого віку відносин між людиною і речами.
Певне передчуття того, що машина справляє не тільки позитивний вплив, звільняючи людину від важкої праці, з’явилося вже у XVIII ст. Причому зворотного ефекту механізації людини побоювалися не тільки мислителі-поети, як-от Шиллер і Карлайл. Руссо застерігав: «що тоншими стають наші інструменти, то грубішими – наші власні органи. І що більше ми уподібнюємося машинам, то більше відчужуємося від нас самих»[268]. І навіть Адам Сміт визнавав імовірність того, що робітник, який редукується до кількох ручних операцій, стає настільки дурним і перетворюється на невігласа, «наскільки це взагалі можливо для людини»[269].
Проте механізація та індустріалізація зачіпають не тільки тих, хто як робітники зайняті у виробництва, а й споживачів, яких вони сягають кружним шляхом через промислові продукти. Продукт промисловості, як стверджував Чарльз Беббідж, є не власне продуктом, а копією (copy) прототипу. Використовуючи це поняття, запозичене з техніки книгодрукування та карбування монет, Беббідж намагався розтлумачити перевагу промислового виробництва над ремісництвом: «Усі відтиски ідентичні; відбитки тієї самої вирізьбленої в дереві або меді гравюри відрізняються такою подібністю, яка не досяжна для жодної руки. Найтонші лінії переносяться на всі відбитки, навіть якщо робітник недбалий або невмілий»[270].
Абсолютна одноманітність промислових продуктів стала у ХІХ ст. місцем перетину різних думок і позицій. Те, що для захопленого перспективою прогресу духу часу à la Беббідж було початком нової цивілізації, елітарна меншість переживала як загрозу її особистій автономії. Джон Раскін нагадував своїй буржуазній публіці про те, що власник і споживач промислово виготовлених предметів, хоча й інакше, ніж робітник, але, по суті, також становить частину індустріальної системи. Хіба не запанував у начебто найприватніших сферах життя диктат промислової одноманітності?
«Погляньте-но на ваші помешкання, убранням яких, підібраним зі смаком і розважністю, ви так пишаєтеся. А потім подумайте ще раз, як усе це було виготовлене. Ви бачите абсолютну точність роботи. Як часто вас надихало то, що в Англії найпростішим речам приділяється така велика увага. Але ж нічого такого!.. Ця досконалість є продуктом нашого англійського рабства, що в тисячу разів гірше за рабство африканських негрів чи грецьких ілотів»[271].
Своєю програмою спланованої недосконалості[272] Раскін, Вільям Морріс та інші ностальгійні прихильники ремісництва намагалися протистояти тому, що лякало їх як тотальна індустріальна механізація та уніформізація світу аж до найдрібніших деталей.
Їхня боротьба була останньою битвою любовного ставлення до товару – останньою спробою відновити симетрію у відносинах між людьми і речами, що була зруйнована промисловою серійністю. «Симетрія» у старих відносинах між виробництвом і споживанням полягала в тому, що індивідуально вироблене так само індивідуально споживалося. Виготовлений однією людиною предмет був так само індивідуальним, як його виробник і також його споживач. Можна навіть говорити про певний єдиний потік життя, який єднав усіх трьох.
Утрата цієї симетрії з індустріалізацією мала дві стороні: якісну – оскільки індивідуальні сліди особи («почерк») виробника, передані речі, були замінені одноманітною роботою машини; кількісну – у сенсі перетворення окремих речей на серійні партії.
Якщо споживач і далі лишався окремим індивідом, як і раніше, то маса товарів (говорячи словами Маркса) стала величезним потоком, який загрожував його поглинути. Для споживача стало проблемою зуміти бути окремою людиною стосовно окремої речі, адже перед його очима через індустріалізацію окремі товари радикально змінили свій характер, свою природу і свою кількість[273].
Те, що з точки зору економічної теорії постає як проблема перевиробництва, у психологічному плані становить собою споживчий стрес (Güterstress). Маються на увазі надвитрати енергії з боку споживача, який прагне душевно «освоїти» дедалі більшу кількість одноманітних товарів.
