Речі і люди. Есей про споживання - Вольфґанґ Шивельбуш

рівні кількості праці інших виробників. Такою є головна думка трудової теорії вартості Сміта. Він спирається на закон Галілеєвої та Ньютонової механіки, за яким збережена сила (наприклад, збережена в млині сила ваги води й у пружині годинника зафіксована сила натягу) здатна активувати таку саму кількість подібної сили.

Фіксація (англ. to fix, fixation), однак, у XVIII ст. не тільки означала механічне збереження, а й мала хімічне значення перетворення леткого-рідкого на тверде. Той факт, що теорія зафіксованої праці була інспірована тогочасною хімією, що своєю чергою запозичила це поняття з фізіології рослин, є одним із найбільш оригінальних відкриттів найновіших досліджень, присвячених Адамові Сміту[241]. Фізіологічна та хімічна фіксація означали процес, в якому повітря втрачає свою форму існування як вільного та непомітного атмосферного елемента і стає частиною твердого тіла (у фізіології – рослини), що його асимілює. Фізіолог Стівен Гейлз, що вперше експериментально довів асиміляцію повітря рослинами (Vegetable Staticks, 1727), говорив, також не розрізняючи між ними, про внесення та фіксацію повітря в тіло рослини, по­дібно до Лока з його поняттями змішування та фіксації праці в продукті[242].

Якщо в фізіології цей процес із фіксацією повітря в рослині закінчувався, то в хімії, як виявилося, він може бути оберненим. Зв’язане у твердій речовині повітря могло знову так само повернутися до атмосферного стану. Зачарованість освіченої публіки XVIIІ ст. феноменом, який дістав назву ­редукції[243], можна порівняти з популярністю досліджень комах кількома десятиліттями раніше. Ще у питаннях, що їх провокативно та наївно-риторично ставить молодий Лавуазьє через п’ятдесят років після відкриття Гейлза, відчувається здивованість цим процесом, що сприймається як чудо: «Але як повітря може міститися в твердому тілі? Як можливо, що ця рідина, яка прагне розширення, знаходить місце в твердому тілі з у шістсот разів меншим об’ємом? Як можна собі уявити, що одне й те саме тіло існує у двох настільки відмінних один від одного станах?»[244]

Чи можна з перенесення Адамом Смітом фізіологічного поняття фіксації на продуктивну працю вивести подальші наслідки? Скажімо, в тому сенсі, що обидві формули економічного обміну гроші-товар-гроші та товар-гроші-товар (г-т-г, т-г-т) могли бути інспіровані з цього самого джерела?[245] Це питання здається зовсім небезпідставним, якщо пригадати загальновідомі точки дотику між хімією, фізіологією та політичною економією XVIII ст. У тому самому році (1776), коли Сміт опублікував «Добробут націй», Лавуазьє вперше представив на засіданні Академії наук найважливіший результат своїх досліджень повітря, на які він витратив цілий рік: відкриття кисню.

Сам по собі цей факт був не новий. Те, що повітря – це не «просте та елементарне тіло, а суміш, агрегат випаровувань» (Роберт Бойль)[246], було відомо вже давно. Також наявність складової повітря, необхідної для дихання й горіння, за декілька років до Лавуазьє експериментально довели інші хіміки (Шеєлє, Блек, Прістлі), щоправда, в рамках і термінології панівної флогістичної теорії дихання та горіння. Лавуазьє натомість представив кисень як цілковито новий елемент у сенсі створеної ним сучасної хімічної номенклатури: як будівний камінь, що наявний не тільки в повітрі, але й в усіх інших можливих хімічних з’єднаннях.

Аналогія очевидна. Якщо Лавуазьє розкладає «природне», атмосферне повітря на його хімічні елементи, то Адам Сміт робить те саме з «органічною» працею людини, розкладаючи її на механічні часткові операції.

Метою для обох було з’єднати штучно ізольовані елементи наново і з таким корисним ефектом, який у природі вочевидь був відсутній. Потенційно безмежне підвищення продуктивності через поділ праці в Адама Сміта відповідає так само безкінечному примноженню хімічних комбінацій у новому порядку елементів Лавуазьє (який, можна твердити, зробив стосовно матерії те, що алфавітне письмо вже давно зробило стосовно духа)[247].

Зазначимо, втім, ще один конкретний пункт, в якому сходяться теорія повітря-кисню Лавуазьє і теорія праці Сміта.

У 1789 р. Лавуазьє провів експеримент, спробувавши виміряти об’єм повітря, який використовує людина під час дихання, – спершу в стані спокою, відтак у процесі роботи (підіймання важких речей). Різниця встановлювала за допомогою використаного об’єму повітря кількість виконаної роботи.

Можливості, що відкривалися при цьому для вимірювання продуктивності праці, він описав у своєму аналізі експерименту так:

Такий спосіб спостереження дає можливість порівняти між собою принципово різні види застосування сили. Так, наприклад, можна виразити фізичне напруження оратора або музиканта в одиницях вимірювання сили, потрібних для підіймання певної ваги (фунтах). Ба більше, у такий спосіб можна вимірювати навіть розумову роботу філософа, письменника або діяльність композитора. Всі ці продуктивні діяльності духу пов’язані з матеріальними та фізичними елементами, які уможливлюють порівняння з працею робітника. Відтак цілком доречним буде використання одного слова французької мови як для духовного, так і для фізичного напруження: праця[248].

Щоправда, підняття ваги, як і інші наведені Лавуазьє види діяльності, не були продуктивними у сенсі Адама Сміта. А тому ця перша спроба наукової квантифікації праці його б не дуже зацікавила. Зовсім інша річ, якби в експерименті взяли участь чоботар, коваль або робітник мануфактури, що виготовляла булавки. Тоді б використаний об’єм повітря був би точним еквівалентом кількості праці, що увійшла в чоботи, підкову, булавку. Адже що, коли не віддавна ототожнюване з життям повітря дихання, pneuma, могло б претендувати на більш інтимний зв’язок із працею як еманацією життя?

Коротким підсумком усього сказаного слугує та очевидна думка, що поняття зафіксованої в продукті праці хоч і є суто метафоричним, однак уможливлює найбільш елементарне уявлення про працю. Якщо розуміти фіксацію в найзагальнішому значенні як процес перетворення плинного на тверде і якщо далі мати на увазі всюдисущість полярності плинного й твердого в глибинній психології, міфології, релігії, мистецтві та психології, то уявлення про фіксовану працю постає як невеличкий фрагмент величезної, хоч і не всеохопної панорами. Положення Анрі Бергсона про те, що вихідним пунктом, центром і метою всякої людської дії і думки є тверде[249], передбачає гераклітівський плинний світ, на тлі якого тільки і можливе це твердження.

Про появу твердого з плинного і зникнення твердого в плинному розповідають біблійні міфи про творення світу та всесвітній потоп. Вічне повернення є і в біологічному, і в міфологічному сенсі не що інше, як циклічна послідовність затвердіння й розрідження з народженням і смертю як переходом то в один, то в другий стан. Вогонь і вода, первісні сили, що поглинають тверде, у міфології та глибинній філософії плинуть разом – як у фіналі «Загибелі богів» Ріхарда Вагнера, де поєднуються світова пожежа (Валгалла) і світовий потоп (Рейн, що виступає з берегів) і таким чином відбувається повернення до початкової сцени