Речі і люди. Есей про споживання - Вольфґанґ Шивельбуш

class="p1">Робітника, що допускав найменшу неуважність у процесі її обслуговування, вона розривала на шматки, як у фатальному випадку в 1854 р., описаному в газетній статті (під заголов­ком «Перемолотий млином»): «Машина, на якій він працював, схопила одну його руку і закрутила його, що і привело до його смерті»[206]. Майже так само описана загибель одного пасажира, що став жертвою локомотива, у романі Чарльза Діккенса «Домбі й син»: «Він… відчув, як здригнулася земля… миттєво зрозумів, що воно наближається… відчайдушно закричав… озирнувся… побачив прямо перед собою червоні очі, мутні й сліпі у світлі дня… його збило з ніг, підхопило зубастими жорнами, потягло, кидаючи на всі сторони, відриваючи руки й ноги, випаровуючи вогненним жаром струмок його життя, і врешті викинуло в повітря його знівечені рештки»[207].

Такими були нещасні випадки, що від початку сприймалися, наче Немезида переданих машині сил природи. Але навіть у своєму нормальному функціонуванні машина здавалася радше деструктивною, ніж продуктивною силою. Вона розривала й поглинала матеріал, яким її годували. При цьому слід було розрізняти два види притаманній машині «voracité animale»[208] (Нуаре)[209]. Перший стосується парової машини та домни, що «поїдали» вугілля, воду й відповідно руду та «перетравлювали» на механічну силу і відповідно чавун. «A large digester»[210] назвав парову машину Вільям Фейрберн, один із провідних конструкторів[211]. Другий стосується забезпечення сировиною верстата, що формував із неї продукт.

Якщо у першому випадку спрацьовувала асоціація тваринної ненажерливості та поглинаючої-нищівної первісної сили вогню, то у випадку з верстатом вперше поставала нова абстрактна чисто механічна сила дії. Вона переживалась як безмежно-невтомна автоматична сила, що підкоряє собі матерію і формує її за своїм бажанням.

Машина, що за своєю фізично-математичною точністю вже у XVIII ст. залишила далеко позаду будь-яку ручну працю, отримала завдяки силі пару подальший потужний поштовх. Адже тепер безмежна точність поєдналася з безмежною силою. Легкість, з якою гігантський різальний верстат «наче сир і хліб» (Готтфрід Земпер) розрізав мармурові блоки та сталеві плити, і точність парового молота, який міг оброб­ляти заготовки вагою в декілька тонн і розколювати горіх, не пошкоджуючи його ядра, – такий парад прикладів можна було зустріти в газетних статтях, в яких ішлося про Велику Промисловість[212].

У роки механізації праці за допомогою сили пару і робочих машин на початку ХІХ ст. механізації також зазнало саме поняття праці. «Arbeit», «work», «travail» відтепер позначали не тільки комбіновану дію витрати енергії тіла та формування (уміння, майстерності, англ. «аrt»), а й дедалі частіше, зокрема у мові промислової техніки, виробничий потенціал машин. Праця стала суто фізично-механічною продуктивною силою, «une sorte de monnaie mécanique»[213] (Навір)[214]. Її мірою став обсяг енергії, потрібний для того, щоб підняти певну вагу на певну висоту, а кількісною одиницею вимірювання – кінська сила (КС).

Як наслідок, робоча сила людини в умовах конкуренції з машиною опинилась у певних обмежених рамках. В економічному сенсі вона знецінилася тією мірою, якою машини збили її ціну. В технічному – поруч із машинним потенціалом сили й точності вона одразу стала виглядати застарілою. Те, що говорили про досконалість машин у XVIII ст. різні автори, такі як Адам Сміт, Руссо, Вокансон та автор статті «Промисловість» в «Енциклопедії», розгорталося тепер із надзвичайним прискоренням і безжальною послідовністю[215].

У подальшому нова машинерія звелася до іншої форми поглинення. Задовго до того, як Карл Маркс говорив про витіснення й відчуження робітника машиною, було помічено, що, крім небезпеки фізичного поглинення, машина також загрожує поглинути душу робітника. Поглинення душі є радше процес висмоктування, або, як казав Маркс, вампіризму, жертвою якого стає частина людини, а продовжує існувати лише пуста оболонка – усюдисущий привид із Марксового бестіарію.

І тут ми підходимо до другого значення чудовиська.

Латинське «monstrum» і його похідні в західноєвропейських мовах (англ. monster, фр. monstre, італ. mostro) означають, крім казкової істоти, що викликає жах, те, що в німецькій мові від XVIII ст. називається «Missbildung» (потворність), тобто деформацію реальної живої істоти[216]. Оскільки «монстр» етимологічно походить від monere (застерігати) та mostrare (показувати), в Античності це слово означало сигнал, звістку, нагадування богів людям. Подібно до розвинутої науки гадання за польотом птахів і рештками тварин, кожна зустріч із потворним тлумачилась як «божественний ієрогліф, що являє певний знак гніву Бога». Поновлення цієї традиції у XVI ст. призвело до певного витонченого вчення, що назвали «не більше, не менше як… політичною наукою»[217].

XVII століття перетворило жахливого монстра на об’єкт природничої науки, що зачаровував її і викликав особливу цікавість. Він поставав тепер як прояв безмежного багатства форм природи і як виклик для дослідника долучитися до її «схильності до гри» (Дастон і Парк)[218] та скористатися її розмаїттям з метою виведення нових корисних рослин і тварин. Наукове освоєння монструозного врешті завершилося заснуванням нової самостійної біологічної дисципліни близько 1820 р. Етьєн Жоффруа Сент-Ілер запровадив неологізм «тератологія» (teras – грецький відповідник латинського «monstrum») і цим самим звільнив свою дисципліну від пут популярних уявлень про монстрів, що відтепер могли рости тільки за межами території науки[219].

Повертаючись до топосу Великої Промисловості як «чудовиська» (Ungeheuer), варто зазначити, що до часу її появи близько 1800 р. форма прикметника дедалі більше витісняла форму іменника. «Чудовисько» (Ungeheuer) та «жахливий» (ungeheuerlich) поступово набували значення величезного, такого, що перетинає всякі межі, але не втрачає при цьому значення того, що вселяє жах. Кантове визначення є витоком всіх подальших значень аж до Карла Маркса: «Жахливим є предмет, коли він через свій розмір знищує мету, що утворює його поняття»[220].

Цей зсув значення став основою для формування ключового поняття XVIII ст., за допомогою якого воно намагалося схопити психологічну й естетичну дію розкутої сили природи – поняття піднесеного.

Едмунд Берк визначив його як природне явище, що своїм великим розміром і потужністю зачаровує спостерігача, але при цьому не загрожує йому фізично (наприклад, не загрожує його поглинути). Піднесене як естетично-психологічна насолода («delightful horror»[221]) і відчуття розширення й зміцніння «я» («a sort of swelling and triumph»[222]) має своєю передумовою перебування спостерігача на безпечній відстані.

Як послідовник Гоббса Берк відчував як піднесене силу природи, а також держави. Левіафан був тим чудовиськом-державою, що, вселяючи страх, утримував людей від потягу до анархії. Підданому, що переживав «dread majesty»[223] абсолютного правителя з безпечної відстані як буйну природну силу, він вселяв почуття «приголомшливої» безпеки і захищеності[224].

Жахливість Великої французької революції для Берка полягала в тому, що вона дала волю силі, що раніше