Речі і люди. Есей про споживання - Вольфґанґ Шивельбуш

риб, морських зірок, медуз і коралових садів усе надземне відступало глибоко в тінь. Одначе насамперед акваріум зачаровував своїм підводним світлом. Крізь скло він здавався рідким, ба навіть більше – склом, пробудженим до життя. У романі Жуля Верна «20 000 льє під водою» зустрічається такий опис підводної атмосфери. Спостерігач перебуває у скляній оглядовій капсулі «Наутілуса»: «Видимість у морі сягала однієї милі навколо “Наутілуса”. Яке видовище! Яке перо було б здатне це описати! Хто міг би зобразити ту гру світла навколо нас у підводних течіях і шарах води різної глиби!.. У цьому хисткому середовищі “Наутілус” сяяв електричним світлом, що саме було вироблене в надрах моря. Ми бачили перед собою не стільки освітлену воду, скільки рідке світло» (Jules Verne: 20 000 Meilen unter dem Meer. 1.Teil. Zürich 1976, S. 193 f.).

289

Будова, величезна… наче туман (англ.). – Прим. пер.

290

Isobel Armstrong: Victorian Glassworlds: Glass Culture and the Imagination 1830–1880. Oxford/New York 2008, р. 142 f.

291

Майже невидимий прошарок між споглядачем і тим, що він бачить (англ.). – Прим. пер.

292

Механізм, ніби скляна куля, охоплює і ув’язнює нас (англ.). – Прим. пер.

293

Thomas Carlyle: «Signs of the Times», in: Critical and Miscella­neous Essays, vol. 2. London 1899, р. 81.

294

Carlyle: Critical and Miscellanous Essays, vol. 2. Baudelaire: Isobel Armstrong, ibid., S. 115.

295

Армстронг пояснює створену склом вітрини «трансцендентальну чуттєвість» тим, що «споживач стикається з навмисно створеним бар’єром, що породжує бажання та маніпулює невдоволеною жагою до володіння. Саме ця перешкода для зору і спокушає» (Isobel Armstrong, ibid., S. 122). Про подальший вплив цієї амбівалентності скла у ХХ ст. можна прочитати у Жана Бодріяра. Він називає скло «нульовим ступенем матерії» і веде далі: «Скло для матерії є тим самим, що й пустота для повітря… Воно матеріалізує насамперед фундаментальну двоїстість настрою: одночасна близькість і віддаленість, інтимність і прохолодність, сполучення і стримування… Крізь нього все видно, але неможливо доторкнутися і заволодіти… Вітрина – це казкова країна і фрустрація водночас, стратегія реклами в усій її наочності» (Jean Baudrillard: Das Ding und das Ich – Gespräch mit der täglichen Welt. Wien 1974, S. 55).

296

Цит. за: Wolfgang Kemp: Theorie der Photographie I: 1839–1912. München 1980, S. 47.

297

Beaumont Newhall: History of Photography. Boston 1982, р. 16.

298

Цит. за: Wolfgang Kemp, ibid., S. 119.

299

Heinz Buddemeier: Panorama, Diorama, Fotografie: Entstehung und Wirkung neuer Medien im 19. Jahrhundert. München 1970, S. 78.

300

Щодо вживання сучасниками поняття фотографічної некромантики див.: Geoffrey Batchen: Burning With Desire: The Conception of Photography. Cambridge/Mass./London 1997, S. 92. Класичне визначення того, що він сам називає «трупною» властивістю фотографії, надав Ролан Барт. Фотографуватися означає набувати «мікродосвід смерті… я стаю справжнім привидом… я перетворююсь на Суцільний образ, тобто уособлення смерті». Моторошність цього полягає в тому, що той, кого фотографують, постає водночас і живим, і мертвим. «Труп є живим саме як труп: це живий образ мертвої речі» (Roland Barthes: La chambre claire, in: Œuvres complètes, vol. 5. Paris 2002, р. 799, р. 853).

301

Вальтер Беньямін говорить про «моторошну, можна сказати, смертоносну… затримку погляду, спрямованого в апарат, позаяк апарат знімає образ людини, не відповідаючи при цьому поглядом» (Walter Benjamin: Charles Baudelaire: Ein Lyriker im Zeitalter des Hochkapitalismus. Frankfurt/M. 1969, S. 156).

302

Ролан Барт: «Фото – це в буквальному сенсі еманація референта. Від реального тіла, що перебувало тут, виходять часточки випромінювання, що доторкалися до мене, мене, що перебував тут; тривалість не має великого значення; фото зниклої істоти торкалося мене так само, як промені торкалися даху. Певний пуповидний зв’язок поєднує тіло сфотографованої речі з моїм поглядом: світло, хоч і невідчутне на дотик, створює тут тілесне середовище, певну шкіру, яку я поділяю з тим або тою, хто фотографується» (Roland Barthes, ibid., р. 854).

303

Мій огидний скелет; потворного монстра (фр.). – Прим. пер.

304

Цит. за: Christian Chelebourg: Victor Hugo, le châtiment et l’amour. Caen 2010.

305

Цит. за: Wolfgang Kemp, ibid., S. 31.

306

Термін, уживаний Бейлі, коментатором Лукреція.

307

Цит. за: W. Schivelbusch: Licht, Schein und Wahn. Lüdenscheid/Berlin 1992, S. 48.

308

D. W. Winnicott: Vom Spiel zur Kreativität. Stuttgart 1971, S. 105. (D. W. Winnicott: Playing and Reality. London/New York 1971, р. 120).