Речі і люди. Есей про споживання - Вольфґанґ Шивельбуш

Підіб’ємо підсумок. Тепло, гниття та бродіння – це сили, що самі походять від матерії і облагороджують її, проте які діють у певних межах, тобто не перетинаючи межу органічного тепла. Натомість вогонь діє як сила, спрямована на матеріал зовні, і з його допомогою алхімік штучно підсилює або прискорює природний процес розкладу та створення нового матеріалу[185]. Найзвичніший спосіб розкладу матеріалу за допомогою вогню і нового поєднання на вищому ступені – дистиляція. Дистиляція – це чистилище, крізь яке проходить матерія на своєму шляху до облагородження й звільнення. Дистиляція навчає, якщо говорити словами делла Порти, «як сили і чесноти речей, що зазвичай перебувають під гнітом матерії, тепер можуть потрапити кожна у певну судину в чистішому і тоншому вигляді, без нечистих домішок із трав, металів, благородних чи неблагородних каменів… і підвестися до благороднішого і вищого стану, навіть до самого неба»[186].

Особливе положення металургії та коваля в міфології всіх народів пояснюється тим, що людина як homo faber уперше змушує природу працювати на себе. Головну роботу при цьому виконує, як і в процесі дистиляції, вогонь. Ковалеві лише доводиться, наче командувачу війська, керувати процесом і направляти його. Після алхіміків ніхто інший не сформулював це так влучно, як Карл Маркс (у своїй дисертації, присвяченій атомістові Епікуру), який схарактеризував сучасну промислову працю як «живий формотворчий вогонь»[187].

*

Мірча Еліаде півстоліття тому висунув тезу про подібність між алхімією та індустріальним капіталізмом, яка полягає у властивому їм обом прагненню до безмежного прогресу[188]. Нова історія науки це підтвердила. Приблизно в той же час, коли вона виявила алхімічні ідеї у провідних представників природничо-наукової революції XVII ст. (Ньютон, Бойль), вона звернула увагу також на зв’язок між алхімією та економічною теорією. Памела Сміт називає алхімію XVIII ст. «сутністю торгівлі та промисловості в дистильованій формі»[189].

Звичайно, тут не йдеться про прагнення до штучного виробництва золота як передвісника капіталістичної пристрасті до збагачення, що й показує Сміт на прикладі алхіміка та прожектера Йоганна Йоахіма Бехера, котрий своїм життям і висловлюваннями, як ніхто інший, виявив цей зв’язок між алхімією та економічною теорією.

Метою Бехера було облагородити матерію у сенсі підняття її на вищий рівень, або, в економічних термінах, підвищення її цінності. В акті алхімічної трансмутації здійснювалося перенесення вищої сутності (еліксиру, каменю) на нижчий метал, хоча при цьому лишається неясним, вище асимілює нижче чи навпаки. Одначе термін «проектування», що застосовується для перенесення вищої сутності на нижчий метал, наводить на думку, що нижча матерія «поїдається» вищою, отже, асимілюється останньою.

Поняття трансмутації мало для Бехера, крім алхімічного, ще й інше значення: перетворення слів на речі у сенсі барокової моди на гру словами. Аристотелівському філософствуванню у словах і поняттях він протиставляє «хімічне філософствування» словами і матеріями[190].

Своє уявлення про зв’язок з економікою він описав у своєму проекті «художньої та робочої майстерні» для двору кайзера у Відні. Це виробниче підприємство, що так ніколи і не було реалізоване, являло собою досконало організовану мануфактуру. Згідно з алхімічним методом імітації та прискорення природних процесів, крім благородних металів, мають утворюватися також фарби та медикаменти. Метою підприємства було «поєднати між собою штучно виготовлене і продукт природи, продуктивну силу природи і мистецтво, алхіміка й підприємця, врешті, алхімію і торгівлю»[191]. Щоправда, з цієї «глибокої стратегії» (Сміт) нічого не вийшло. Але річ не тільки в тім, що цей проект ніколи не був здійснений.

Навіть якби він був реалізований, головна алхімічна ідея примирення матерії і духу однаково була б приречена на невдачу. Адже «художня та робоча майстерня» Бехера була не лише досконалою мануфактурою, а й – що, власне, майже те саме – тейлорівським і фордівським виробничим підприємством, що випередило свій час на 250 років. Тут був високий рівень поділу праці та повна редукція робітника до автомата. Регламент був не так націлений на дисципліну, як розрахований на повну необізнаність, непідготовленість робітника. Будь-яка участь розуму робітника у виробничому процесі була заблокована. Перевага віддавалася неписьменним[192], що мотивувалося побоюванням щодо промислового шпіонажу. І якби цей порядок був втілений у життя, він означав би цілковите викривлення обіцяного алхімією звільнення.

Але індустріальна революція, що виступила у ХІХ ст. з власною обіцянкою звільнення, врешті здійснила кошмар «художньої та робочої майстерні» Бехера.

Послухаємо, як іще до Карла Маркса Генріх Гейне, вперше стикнувшись з англійською промисловістю, шукав пояснення своєму жахові перед моторошною досконалістю машини:

Подібно до того як в Англії машини нагадують нам людей, так і люди виглядають, наче машини. Так-так, дерево, залізо та мідь, схоже, узурпували там дух людини і здаються аж божевільними від насиченості людським духом. Натомість позбавлена духу людина поводиться, наче порожній привид, цілковито машинально виконуючи свої звичні справи[193].

Великою назвав пізніше Маркс промисловість ХІХ ст., позаяк вона мала справу з масами матеріалів і обсягами енергії, які затьмарювали все, що досі було і використовувалося. А головною передумовою було те, що завдяки науці та техніці вдалося поставити на службу природу, або, інакше кажучи, відкриття того, що природа являє собою продуктивну силу, безкінечно потужнішу, ніж рука людини, що від часів Аристотеля мислилась як першопричина будь-якої продукції – poiesis. Тут замикається коло економічних теорій. Адже як для фізіократів з їхнім уявленням щодо безкінечної продуктивності сільського господарства, так і для бачення ХІХ ст. щодо повністю автоматичного машинного виробництва, врешті-решт, виробником є не людина, а природа. Тому Маркс називає автоматизовану фабрику «потужним організмом» виробництва, частиною якого є людина як «наглядач і регулятор»[194]. Він міг би навіть сказати – чому би і ні? – як садівник у саду машин. Позаяк істотна відмінність між полем фізіократів і автоматизованою фабрикою полягає лише в тому, що остання виробляє за допомогою сталі, сили пари та сировини, а перша – за допомогою землі, зерна та сонячного світла. Обидва виробництва є споживанням підведених до них матеріалів і сил. Щоправда, перш ніж машина навчилася за зразком органічної природи споживати і виробляти таким чином, вона мала увібрати в себе необхідні для цього сили природи. Це означало кінець вогню в його дотогочасному вигляді.

Вітрило, вітряк і водяний млин були радше інструментами передачі енергії, ніж машинами для її видобування. Вони вловлювали природний рух і перетворювали його на контро­льовану, придатну для застосування механічну рушійну