Триптих про призначення України - Юрій Володимирович Шевельов
Так, режим навчив цю молодь бути брехливою і жорстокою, прищепив їй слимаковість, шкурництво, егоїстичність і нігілізм. Але покоління зберегло і пронесло відчуття фальшивости всього того, в чому його виховувано. А це багато. Відчуття фальшивости означає брак віри. А брак віри в підсовєтську систему при відсутності віри в що-небудь інше (через незнання того іншого) означає, що душевні сили цього покоління спали нерозтрачені. І якщо в пристосуванні покоління до режиму ключ до однієї сторони духового життя покоління, то в нерозтраченості душевних сил — ключ до другої сторони його духового життя. Перший ключ відкриває неґативи, другий — позитиви. Ті позитиви, які сповняють нас вірою в майбутнє відродження найкращих традицій третього Харкова.
Якщо не можна виявити себе в діянні й слові, то чи не підуть запаси кумульованої, невитрачуваної енерґії на внутрішнє збагачення людини? Можна позбавити людину майна і розірвати її зв'язки з іншими людьми. Але не можна розкуркулити мозок, — говорить професор у «Страху» Афіноґенова. Правда, і тут не все просто, легко й прямолінійно. Людина може бути поставлена в такі умови духової ізоляції, що процес її мислення хоч і не припиниться, але гальмуватиметься, систематично викривлюватиметься і головне — не зможе викристалізуватися в чітку й самостійну систему. Ми вже бачили, які успіхи має режим у цьому напрямі.
І все таки розкуркулити мозок не можна. Колосальна жадоба життя, величезні ресурси невитраченого душевного здоров'я, які молодь четвертого Харкова несе в собі як спадщину цілинного українського світу і яким вона не може знайти розумного і доцільного застосування в спотвореному житті, вона пускає на збагачення себе знанням. Тут теж шляхи їй перегороджені, і скрізь вона знаходить тільки партією і урядом установлені препарати і ерзаци. Але, може, ніколи українська молодь не виявляла такої пристрасної, такої ненаситної жадоби пізнати світ, свій і чужий, не рвалася так до збагачення свого мозку.
Стиснена в своєму розвитку, спрямована в вузьке річище практичного життя, відгороджена від абстрактів, ця жадоба життя і знання витворює покоління людей технічної вмілости, практичної зорієнтованости, уміння виходити з найтяжчих ситуацій, великої конкретности мислення і зібраности волі. Це покоління не конче матеріялістичне, але воно цілком цьогосвітнє. Воно цупке до життя, йому чужі туманні далі, але воно — хай часто неусвідомлено — відчуває ідеальне в конкретному; його поезія — поезія відчутих деталів живого існування, не позасвітностей і неокреслених спекуляцій. Є в ньому риси творців, будівничих і завойовників, хоч ці риси поки-що — підкреслюємо: покищо — не мають точки прикладення.
З невитрачености душевних сил, з невичерпної жадоби пізнати світ і опанувати його постає ненависть покоління до обмежень і рамок. Це покоління в істоті своїй — не провінційного, а імперського характеру і способу мислення. Тому воно ніколи не погодиться з расовими обмеженнями, з національною замкненістю, з муштрою і самовдоволеною обмеженістю. Йому лишаться чужими вимірена одноманітність і нудна, тісна реґляментованість німецького бюрґерського життя, — як це з граничною опуклістю розкрив Леонид Полтава в своїй «Пані Ґерті» — одній з найкращих автохарактеристик цього покоління. Це покоління не на папері, а серцем і розхрістаними грудьми відкрите вітрам з чотирьох сторін світу, воно їх приймає і сприймає, більше: воно жадібно ковтає їх.
Це покоління ненавидить муштру і обмеженість. Воно виросло в умовах повної ліквідації февдальних пережитків, які й досі тяжать над молоддю Европи. Воно не знає чинів і титулів; воно не цілує ручок, воно підходить до кожної людини як до свого і рівного. Воно прагне щирости і віри, поезії і людяности, дружби і чистого кохання. Воно стужене за справжнім людським життям. Воно інстинктовно тягнеться до такого свого, яке відкрите всьому доброму чужому. Воно здатне прийняти все, крім вузькости, забріханости, обрядовости. Його очі жадібно розкриті і зорять. Але вони повернені вперед, а не назад, і це покоління не повернеться в загорожі старої провінційности, скільки б добрих рис ця стара провінційність у собі не мала і якими б модерними кличами вона сьогодні не личкувалася. Перед нами покоління зовнішньо звихнених, але внутрішньо здорових людей, спрагнених життя і людяности. Воно тільки не знає, що справжнє життя і людяність для нього звуться — Україна. Йому бракує переємного зв'язку з третім Харковом. Воно в шорах страшної чужої системи.
І тут ще раз замикається поле наших спостережень і міркувань. Ми констатували на початку передчасне постаріння молоді четвертого Харкова — тепер ми говоримо про те, як нерозтраченою вона зберігає свою молодість. Ми констатували, що вона живе ерзацами почувань — тепер ми бачимо, що за цим ховається сила й глибина почувань. Ми спостерегли нігілізм її — тепер ми бачимо любов до життя і засновки віри. Ми відзначили забріханість і цинізм, — але тепер ми бачимо, що це оболонка, за якою ховаються жадоба щирости, товариськість і людяність.
Суперечності? Так. Що ж, таке життя. Людина ніколи не пласка, ніколи не схема. Людина завжди контрасти і співжиття взаємовиключних протилежностей. Це ще зростає в обставинах, що не дають людині розкритися й виявитися. Несполучне? Ні, сполучне в теорії і сполучене в практиці. Покоління живих і сильних, хоч з полудою на очах. Покоління українське, хоч воно само цього не знає. Спадкоємці третього Харкова, хоч вони ледве знають про його існування. А це означає, що коли поколінню розкриються очі, коли воно зможе бачити, коли його мислення перейде в поле інших категорій, які йому досі були внеприступнені, то в його душі спалахне нова віра. І сила спалаху цієї нової віри буде прямо пропорційна силі того гніту, під яким досі та віра була розчавлювана.
І тоді здобудеться відкрите поле бою, тоді, як сухе лушпиння, відлетять нігілізм і егоїзм, себелюбство й передчасний старечий песимізм. Тоді це покоління дасть бій — і воно матиме шанси його виграти.
«Повість про Харків» тільки дещо говорить про це, показуючи скупо і в натяках, як у героїв починають розкриватися очі спершу під впливом вражень від «визволених» земель, потім від раптового розкладу совєтської влади і загальної деморалізації під час німецького наступу, а потім — і головне — в жорстокій правді нищення нації нацією в війні. «Повість про Харків» тільки ледь-ледь підносить краєчок завіси над цими процесами. І правильно робить. Бо процеси ці ще тільки почалися, і було б наївним і надмірним оптимізмом їх уже тепер перецінювати. Бо це вже мав би бути твір про п'ятий Харків.
