Триптих про призначення України - Юрій Володимирович Шевельов
Ми так само, як зі сходу, боронилися і з заходу. Згадати війни з Польщею від Володимира Великого, з Угорщиною, з німцями (Ґрюневальд!). Ми нападали на Візантію і тим посилювали Азію. Кінець-кінцем: всяка країна, що має східні і західні кордони, борониться з заходу і сходу. Ми боронилися від Азії, але і від Европи. І так робив би кожний на нашій території. Якби половці або печеніги знищили нас, вони рівно такою ж мірою протистояли б дальшим азійським ордам і, отже, були б «заборолом Европи». Живий доказ — угорці. В IX сторіччі вони вдерлися з Азії в дунайську долину. Відтоді вони, бувши азіяти, боронили ввесь час Европу проти сходу — проти турків і татар. Заборольна теорія — самопотішна. Вона була теж доцільна на етапі нашого відгороджування від світу. Ми переросли й її.
Шанс України — не в заборольності, а якраз у рубіжності. Сотні років ми плачемо, що ми — чайка при битій дорозі. Прежалісна пісня і справді гарна. Пластуни, правда, її на острові не співали. Але шанс України якраз у тому, що вона при битій дорозі. Що вона і Европа і Азія. Наша культура вбирала елементи з обох сторін світу. Було багато орієнтальних впливів і зв'язків, їх треба виділити, вивчити, випнути. Трипілля і Іран. Візантійське защеплення теж було східне. Шпенґлер розглядає візантійську культуру як арабську. Слово о полку Ігоревім зв'язане не тільки з нормандськими заґами і піснею про Ролянда. Воно зв'язане з біблією і епосами Сходу. Злочин Росії не тільки в тому що вона відірвала нас від Европи. Вона відірвала нас і від Сходу. Вона виховувала не тільки европофобство, а і зневагу до Сходу.
Сходознавчий рух двадцятих років нашого сторіччя (Кримський — Хвильовий — його полюси) не був випадковістю. Зв'язки з Туреччиною, Іраном, Японією, Грузією, Вірменією не були ні грою, ні помилкою. Калмики нам теж потрібні. Це знав Хвильовий. Це відчувала Гриневичева. Невтямки це епіґонам вісниківства і львівській перекупці. Наш «Березіль» ішов у ногу з жидівським театром у Москві і грузинським імени Руставелі в Тбілісі, і імена Курбаса, Ґрановського, Ахметелі мають усі підстави стояти поруч. І так їх оцінила Москва, всіх знищивши або вигнавши. Але тим, хто передруковує тепер Николишина, це байдуже, і вони навіть не знають, що геніяльний твір Шота Руставелі звався «Витязь у тигровій шкурі», а не «Витязь у багровій шкурі».
Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована. Суть не в запереченні імперіяльної концепції заради ствердження провінційної, а в виробленні вищої імперіяльної. Говорячи про імперіяльність, ми не маємо на увазі клацання зубами і загарбання (в уяві!) чужих територій. На це ми надто слабкі, та й застарілі вже ці методи будувати імперії. Кіплінґ — ідеал вісниківства — сильний поет, але в наш час важливіші квіслінґи, ніж кіплінґи, а вміння розколоти й розкласти ворога може важливіше від фронтового пляну генерального штабу. І наша національна гордість, яку нам треба плекати, плекати й плекати, не ростиме з самозамкнености й зневаги до інших різного кольору шкури народів. Судилося нам бути не тільки Европою, а і Азією. Судилося бути Україною. Не Францією, не Німеччиною, не Англією. В епоху кулачного розбору світу недобре було бути чайкою при битій дорозі. В нашу епоху позиція ця — ключ до майбутнього. У Миколи Куліша в образі Марини вже є проблиски цього відчуття. Зрозуміти це — означає ствердити себе.
Тут наші очі повертаються до школи. Шов сказав: «Хто вміє щонебудь, робить це; хто нічого не вміє, — вчить». Наш учитель не завжди вміє вчити, але героїчно тримається на національних позиціях. Лихо в тому, що ці позиції майже завжди були провінціяльні. Позиції не чіпайте нас — ми не чіпатимемо вас. Не можна виховувати тільки на Квітці-Основ'яненкові і Нечуєві-Левицькому. Прямий шлях приведе учня не до Самчука, Косача і Осьмачки, а до Кащенка і А. Чайківського. Не до трагедії наших днів, а до мертвої ідилії колишнього хутора.
Від доби ми засвоїли елементи масовости виховання. Ми не засвоїли усвідомлення свого місця в світі. Ми стверджуємо: Україна. Ми забуваємо додати: і світ. Ми вчимо людей умирати за Україну. Це, на жаль, теж потрібно. Але чому ми не вчимо жити за Україну? Жан Ґеенно вимагає, щоб «починаючи від школи, дитину трактовано не як масову людину, а як людину». Він наводить гасло Жореса: не протиставляти еліту масам — «з самих мас творити людську еліту». Наскільки це важливіше для народу, зараженого і загроженого провінційністю!
Доба функційности убиває галок і віконниці, перини і жалюзі; мюнхенські голуби теж приречені. Їх з'їдять або позвертають їм шиї під час найближчої війни, як це сталося з голубами в окупованих німцями країнах. Побут людини перестає бути провінційним. Ми намагаємося провезти провінційність з собою — іноді возами домашніх манатків, іноді — бодай колодою карт, за якими можна провадити вечір за вечором — ніби, ніби нічого не сталося. Ми цілуємо ручки і титулуємо один одного мертвими титулами. Це все не страшно. Це буде знищено.
Але наша внутрішня провінційність — це страшна небезпека. Доба функційної сірости її не винищить. Навпаки, вона сприятиме їй. «Душу золотым микробом выел рубль» — писав про своїх сучасників Маяковський. Буде це не рубль, а доляр чи медаль верховного совєта «За доблесть» — це не міняє справи. Доба виїдає душу. Доба виховує масову людину з порожньою душею. Виконавця наказів. Егоїста й себелюба. Людину без особистої і національної гордости.
Тут приходить на допомогу наш традиціоналізм. Не препаровано-нормально прописний псевдоелітарний типу — «Духу нашої давнини» Донцова. Не розевроплений, розсироплений. Не замкнений у собі. Відкритий вітрам історії. Хай гудуть з Заходу і зі Сходу. Хай зустрічаються. В їх зустрічі на битій дорозі існує Україна. Колись Фіхте писав: «Культурна Німеччина не може сподіватися на тривалість без політичної Німеччини». Це стосується і до України. Не мистецтво і не наука побудують Україну — а зброя і труд, політика і зброя. Але поки політика і зброя спрямовані на ідеали провінційности, вони означають тільки марні загибелі кращих людей. І тому сьогодні слово належить мистецтву і науці.
Коли до лікаря приходить юнак, хворий на туберкульозу і водночас на коліт, лікар спершу береться лікувати коліт. Він знає при цьому: коліт не загрожує
