Триптих про призначення України - Юрій Володимирович Шевельов
Книжка Николишина має дві орієнтації: на живе життя і на мертві приклади. Це була книжка роздвоєности. Коли він писав: «На Запорізькій Січі „Отче наш“ було гаслом, подібним до недавнього „Земля і воля“ або нового — наша держава! І отче наш побідив, як побідила земля і воля і як побідить наша держава на чолі азіятського ренесансу!.. Націоналізм виховує усюди новий тип українця, що відрізняється од усіх попередніх — вірою у нову велику місію України», — коли він це писав, він був з живими і широкочолими. Але коли він твердив: «Модерний націоналізм відкидає асиміляцію, бо йому не ходить про механічне збільшення числа членів своєї нації, а про владу людей своєї нації і то всюди. З цієї причини викидається жидів з модерних націй, хоч вони й чудово говорять і пишуть і вважають себе за щось не те, чим вони насправжки є» — це прямо суперечить попереднім думкам, це має дуже поганий запах, і це прямо суперечить фактам. Найбільш пройняті націоналізмом країни — Росія, Америка, Італія — не викидали жидів і не боялися асиміляції чужих. Що ж, провінційне тягнеться до провінційного.
Тому книжка Николишина — і не «великий осяг теоретичної роботи», і не «безсмертна», і не «геніяльна». Але вона корисна в аналітичній частині, і вона справді надзвичайно цікава як психологічний документ — спробою, часто може навіть не усвідомленою, поєднати непоєднанне, сполучити несполучне: новий етап із старим, живе з мертвим. Документ заборсаности розумної людини в тенетах змертвілого. Не ворожімо, яку позицію посів би Николишин тепер. Але ясно одне: одну з двох, не обидві, що сплетені в його книжці.
Так стоїть справа з «монголами й семітами». Не краще з росіянами. Ми в стані війни з Росією. Це незаперечний факт, і від наслідків війни залежить наше бути чи не бути. І Росії, зрештою, теж. Здавалось би: треба вивчати ворога, треба знайти у нього свою п'яту колону, своїх квіслінґів. Більш ніж слушно констатував рису нашої доби Р. Лісовий («Суспільність і наука» — «Студентський вісник», 1): «Війна поширилася на „внутрішні“ чи „глибинні“ виміри». В сучасній війні всі країни роздвоєні. Росія Сталіна воювала з Росією Власова; Норвегія Квіслінґа з Норвегією короля; Німеччина Гітлера з Німеччиною Павлюса й Бехера; Франція де-Ґолля з Францією Петена. Було дві Італії, дві Румунії, дві Сербії й Хорватії. Росія має на Україні свою п'яту колону, яку не треба недоцінювати. Всякі Крамаренки в Харкові, Штепи в Києві, Севастьянови в Вінниці, власовщина в Німеччині навіть у тісних умовах німецької окупації ого як показали свої зуби. А ми проголошуємо всіх росіян виродками і ставимо перед собою суцільну стіну. Знов — катастрофічне затримання на попередньому етапі, коли вся суть була в тому, щоб відмежувати себе. І кінець-кінцем — знов провінція.
Один з «нищівних» наших ударів по росіянах: вони втратили слов'янську чистоту (щоб не сказати: чистоту слов'янської крови), помішалися з фінами. Милий Боже, цей удар б'є не по росіянах, а прямо по нас. Замість єднатися з тими фінами проти Росії ми ставимося до них, як львівська перекупка до вперше побаченого — в уніформі совєтського танкіста — калмика: страхається сама і лякає ним дітей. Їй не зрозуміло, що це її союзник і друг.
Чому кровні зв'язки з фінами мають компромітувати росіян? Та фіни в тисячу разів культурніші, симпатичніші й порядніші від пересічного росіянина (чим не хочу сказати, що всі росіяни негідники). Фінська культура дала людству Акселя Ґаллена, Яна Сібеліюса, «Сім братів» Акселя Ківі, Юго Аго, Ейно Лейні і багато інших. 1943 року українець Богдан Кентржинський видав у німецькому перекладі «Фінські баляди» Ейно Лейні з чудовими ґравюрами Ууно Есколя. На жаль, на превеликий жаль, книжка лишилася чужа нашому читачеві. Він не знає гордого Юлермі, що втратив садибу, дружину, сина, але не просив пощади й милосердя і не злякався смерти, коли перед ним розверзлася земля і виригнула полум'я, бо — «прийде інший час, час жорстокий і твердий, смерть нікого не злякає і не повзома ітимуть люди в її царство»; не знає «сина рабині», якому мати рідними піснями вклала в груди ненависть і зневагу до поневолювачів і який умер, а не скорився ворогові, слова до нього не промовив; не знає помсти страшного Кіммо; не знає, як «темна дитина» подолала страхіття вогню, води і людської душі і гордо вступила в життя; не знає віщого Ковти, що збагнув усю премудрість землі: «Тільки в сталі силу знайде сталь», «Тільки в крові силу знайде кров» і що не здригнувшися вступив у царство смерти, свідомий, що повернення звідти нема, але жадібний знати її таємниці: «Він назад не оглядався, він зорив у ніч, у присмерк смерти. Без поквапу й без вагання він ішов східцями вниз».
Чи поводився за останні роки який-небудь народ героїчніше від фінів? Прийняти бій з Росією і фактично завдати їй поразки (1940) — для тримільйонового народу — чи це мало? Воістину вчитися нам і вчитися у фінів. І фіни мріють про велику Фінляндію — від Балтики поза Урал, про відродження і влучення в свою орбіту карелів, комі, мордви і всіх тих галузок фінського племени, яких розвиток штучно спинила Москва. А ми переймаємо від Москви зневагу до цих племен і думаємо, що цим воюємо з Москвою! Який страшний вияв провінціялізму!
Зневагу до монголів, семітів і фінів ми позичили з Москви. Наївну теорію нашої історичної ролі як заборола Европи від Сходу ми позичили в Варшаві. В Польщі вона мала тінь рації; бо Польща — найсхідніша католицька країна. (Але тільки тінь!). Поза тим і там вона смішна. Згадаймо, як у «Krzyżowcach» Зоф'ї Козак-Щуцької два польські лицарі перемагають невірних під Антіохією — і тим рішають долю хрестового походу, долю Европи, долю світу. Навіть і там, під Антіохією! Провінційна національна пиха завжди смішна. Її наслідки — тільки катастрофи. Чи треба перегортати сторінки історії Польщі?
Україна — не найсхідніша християнська країна. Не говорімо про Москву. Але були Грузія, Вірменія, Візантія,
