Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький

Багато хто чекав од нього універсальних рецептів, за допомогою яких усе має відбутися, мов за помахом чарівної палички, – вмить і без жодних зусиль.

Увідповідь на особливо наївні запитання він рекомендував, іронічно примружуючи молоді очі: «Найкоротший шлях здобути гроші? Пограбуйте банк, то одразу матимете їх. Якщо дурощів вистачить…»  «Нічого йти в бізнесмени, якщо маєте в душі тільки мрію про багатство. – І вже зовсім серйозно додавав: -Потрібні ще совість, знання і порядність. Хочеш бути бізнесменом, то ставай добрим бізнесменом!»

Дехто був розчарований: ніяких ефективних порад, усе те, мовляв, і самі знаємо, хотілося б чогось такого, щоб багатство прийшло саме по собі, без жодних зусиль, а тут – такі неодмінні передумови й умови…

Мільйонери, як відомо, бувають різні. Щоб почути вигадливо-авантюристичний рецепт здобути гроші, таким людям треба шукати не мільйонера-трудягу на зразок Петра Яцика, а мільйонера-авантюриста. Нещодавно я прочитав про одного такого в Америці. Якийсь кмітливий і не дуже перебірливий у засобах чолов'яга подав у газеті оголошення: «Лише за один долар напишу кожному, як найпростіше стати мільйонером». Пропонував кожному, кого те цікавить, переслати на його адресу по долару. На заклик спритника відгукнулося стільки людей, що згодом відповідь їм через газету давав уже новоспечений мільйонер: мовляв, не маю фізичної змоги листовно подякувати кожному за те, що зробили мене мільйонером; бачте, як це просто, шукайте й ви такий спосіб; знайдете – і мільйон у вас в кишені. Урок одержали цілком наочний.

Очевидно, чогось аналогічного чекали деякі наші інтерв'юери й від Яцика. А оскільки не відали про те, в який спосіб він здобув свої мільйони, то й не підозрювали, що звертаються зовсім не за адресою. Він міг порадити їм лише зі свого досвіду, що, звичайно ж, аж ніяк не свідчить про вбогість його фантазії. Яцик радить чесні способи заробити гроші. Шулерства не визнає. Чесно заробив – спокійно спатимеш. Ніхто на тебе не показуватиме пальцем: який пройдисвіт…

Не випадково повсякчас Яцик наголошує на етиці. Нам, вихованим на концепції бізнесу як всуціль безжальної, анти людяної експлуатації робітників, до цього ще треба звикати, необхідно багато дізнатися, аби ідеологічний туман у наших очах розвіявся і ми бачили все без будь-яких аберацій. Тобто таким, яким воно є. Як оповідає про те Яцик, посилаючись на власний приклад.

У нього є один рецепт: якщо ви трудитеся чесно, розумно й наполегливо, час стає вашим спільником, він починає працювати на вас. Треба лиш бути справді терплячим і не намагатися підганяти події. Все має свою логіку і свій розвиток.

ПЕТРО ЯЦИК:

Отже, минули роки після приїзду до Канади, доки я зважився на цей бізнес, почавши з будівництва житла. Будинки для проживання коштували тоді в межах 10-20 тисяч доларів. Таких грошей у мене, звичайно ж, не було. Я скористався коштами прийнятої в той час державної програми фінансування житлового будівництва. Витратив на перший дім десять тисяч, а продав його за одинадцять. Того ж літа спорудив ще чотири і загалом заробив п'ять тисяч. Наступного року продав десять будинків. Моє підприємство непомітно розросталося, я міг набирати більше робітників. Сьогодні в моїй канцелярії дев'ять спеціалістів (керівництво), решту людей наймаємо згідно з потребами будівництва (їхня кількість у різні часи коливалася від двохсот до восьмисот). Я ніколи не знав проблеми робочої сили – працювати в мене бажають багато. Більше, аніж я можу дати роботи. І це про щось свідчить.

Для пошуків робочої сили в Канаді створена така система. Ми складаємо план будівництва, затверджуємо його, одержуємо дозвіл на ведення робіт, а потім даємо повідомлення в кредитові часописи: маємо ось стільки дозволів на будівництво. На це повідомлення зголошуються всі, хто хоче працювати на моєму підприємстві.

Як і три з половиною десятки років тому, коли я тільки-но розпочинав, головним моїм «будівельним майданчиком» лишається західна частина Торонто. Головним, але не єдиним, бо нині вже маю свою компанію і землю під забудову в інших північноамериканських містах.

– А подих конкурентів відчуваєте?

– Звичайно.

У Національному музеї літератури.1999 Р

– Які почуття вони у вас викликають?

– Ніяких особливих. Конкуренти як конкуренти.

– Чи не побоюєтеся їх? – Не побоююсь, бо знаю своє діло і вмію його робити. Мені навіть приємно, що вони сильні. Поборювання сильних конкурентів дає мені відчуття своєї сили. Тому я готовно приймаю чий завгодно виклик – китайців, японців, корейців, італійців, німців, англійців. Усі вони працюють у будівництві, і всі сильніші в бізнесі за українців. Суперничати з ними набагато цікавіше, аніж із нашим українським братом…

При цих словах на обличчі йому спалахує зухвала усмішка. Подібну до неї мені доводилося бачити у видатних спортсменів, які раділи від передчуття азарту справжньої боротьби.

Ще 1977 року він давав інтерв'ю газеті «Новий шлях». У відповідь на традиційне запитання про плани на майбутнє сказав так:  «Для мене будівництво є не тільки засобом заробити  гроші чи як кажуть, доробитися і втекти до легшого життя. Ні, я хочу в цій ділянці чогось тривалого добитися, створити щось, що служило б цілому суспільству. Людина живе для творчості, і тільки в тому, що вона створила, її вартість. Я збудував підприємство з нічого. Очевидно, що мої прибутки тепер значно більші, як на початках. Та це мене не задовольняє. Я хочу чогось більшого, хочу рости. У своєму плануванні я розраховую ще на десять-п'ятнадцять років творчого життя. А за такий час можна зробити ще дуже багато для себе і для людей. Коли Бог дозволить, я збудую для Канади значно більше, як збудував дотепер. Як українець, я нічого не вимагаю для себе від нашої громади. Одиниця мусить служити громаді і давати їй. Мене глибоко вразило мотто покійного президента Джона Фіцджералда Кеннеді: не питай, що народ дасть тобі, а що