Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький

й теоретики написали томи про неймовірну інтуїцію видатних майстрів, красу й оригінальність їхніх композицій, – але чомусь ніяк не можемо уявити всього того в світі бізнесу. Можливо, тому, що він видається нашій аж надто цнотливій уяві безнадійною прозою, де владарюють хиже діляцтво та ниці інстинкти (так виховали нас, учорашніх гомо совєтікусів).

Легко напрошуються й аналогії між бізнесовими операціями Петра Яцика і писанням картини чи книги, народженням скульптури. І там, і там зернина задуму, еволюція його, звіряння «алгеброю гармонії», тобто ретельний попередній аналіз, убезпечення від несподіванок, ризик творчої поразки. Тільки в митця вона може бути неафішованою (інколи про неї ніхто, крім нього, не знатиме), а в бізнесмена відразу ж оприлюдниться, негативно вплинувши на його реноме. Як і митцеві, йому сьогодні не зарахують учорашній успіх, не дозволять жити минулими здобутками. Він щоденно мусить брати планку, встановлену на певній, бажано щораз вищій, висоті.

Він – рідкісний співрозмовник. Навіть коли говорить про речі серйозні, складні чи й нудні, як на мене, далекого від бізнесу гуманітарія, фонтанує дотепами, афоризмами, переходить на притчі. Яцик просто не вміє бути одноманітним і геть розвіює уявлення про ділову людину як про щось подібне до ходячого комп'ютера. Так, він може принагідно сипонути цифрами, але за ними відразу ж постануть ті будинки, що їх він вибудував, люди, які працюють у цого фірмах, а потім непомітно підведе до думки, що ті цифри – вимір інтелектуальної і фізичної енергії, популярно розшифровує їх.

Я завжди боявся цифр, завжди почувався відстороненим і відчуженим од їхнього загадково холодного світу. Вони були для мене такою ж абстракцією, як, скажімо, антисвіт чи подих неандертальця у глибині століть. А тут раптом цифри задихали майже інтимним теплом, перетворилися на матеріально зримі образи.

Звичайно ж, мені цікаво було глянути його очима на тих, хто займається бізнесом, почути його коментарі. Ось два повчальних випадки.

Один його знайомець має добрі гроші, але сподівається заробити ще більші. Для цього в нього, здається, є все: невситима жадоба для досягнення мети, вулканічна енергія, невпинна послідовність зусиль…

Але мета втікає, мов обрій: чоловік начебто наближається до нього, а обрій віддаляється.

Яцикового знайомця губить його фантастична скупість.

Узявшися за скуповування нерухомості, він ганяється за всяким непотребом. Йому неймовірно шкода викласти серйозну суму за добрий будинок – і він вишукує найдешевші. Це, як правило, безнадійно старезні споруди, які стоять хтозна-де. Отож купить таке житло. Починає шукати туди квартирантів. В одному випадку вони не знаходяться, бо мало охочих жити далеко від місць роботи. А часто буває таке: знаходить якихось підозрілих суб'єктів із учорашніх емігрантів, а вони, перепившися до ручки, зчинять бійку, а заодно й погром у помешканні. Коли він приїздить туди, щоб з'ясувати, чому давно не платять за житло, бачить, що будинок нагадує зруйнований римлянами Карфаген. А квартиронаймачів і слід пропав. Шукай вітра в полі. Інші ж його будинки так і стоять роками не заселені, і сумний дух пустки та тліну впевнено довершує свою руйнівну роботу. Ніщо з купленого чоловіком – усупереч його бажанню – не зростає в ціні, ніщо не дає прибутку. Отак і крутиться він, як білка в колесі; комбінує, комбінує, а в нього нічого путнього не викомбіновується.

Загалом позитивна риса – ощадливість – у нього  перейшла в карикатуру на себе. Скнарість не дозволяє  йому реально бачити стан справ, щоб приймати справді раціональні рішення. Чоловік і далі жадібно скуповує всякий непотріб, мовби вішає собі камені на шию.

Коментуючи його наполеонівські плани, Яцик сказав:

– Усе те дуже нагадує марення відрубаної голови!

Точніше схарактеризувати ту ситуацію важко.

Інший (не українець, щоправда) має цілу мережу дрібних ресторанчиків. Прагне нажитися за рахунок низькооплачуваних робітників зі Східної Європи. А оскільки з-поміж населення Канади чомусь не видно охочих працювати в нього за символічну плату, то шукає офіціантів, менеджерів і касирів серед тих, хто приїхав сюди погостити, а тепер правдами й неправдами намагається тут лишитися. Ці люди здебільшого не мають офіційного дозволу ставати на роботу. Отож вони згодні працювати підпільно за мінімальну винагороду і охоче приймають пропозиції власника ресторанчиків. З того, як правило, виходять дві речі. Перша: так ретельно приховувана обставина присутності нелегальних робітників рано чи пізно виходить на поверхню, таємне робиться явним, і на роботодавця сиплються штрафні санкції (досить серйозні!). Друга: дешеві робітники здебільшого не мають ні належної кваліфікації, ні відповідно високого для Канади вишколу, що панує тут у всіх сферах обслуги.

Я в цьому відразу ж переконався, коли ми з Яциком зайшли до такого ресторану перекусити. Сіли не в приміщенні, а біля входу знадвору, за столиками, відгородженими від хідника невисоким бар'єрчиком. До нас одразу ж підійшла офіціантка й популярно пояснила: це місце коштує дорожче, тому ми повинні доплатити. А щоб було зрозуміліше й ми не забули цього зробити, наполегливо повторила те кілька разів.

Я розгублено глянув на Яцика, оскільки вперше зіткнувся в Канаді з таким нав'язливим і нетактовним сервісом. Він спокійно вершив трапезу, анітрохи не збентежившись од несподіванки. «Не дивуйтеся, – сказав, – це вам не англійський, китайський чи грецький ресторан, тут усе може бути», – й усміхнувся з сумною іронією.

Потім до нас підійшов, очевидно, адміністратор, який з погано прихованим роздратуванням знову говорив про те ж. Я відразу ж відчув себе ніби не в Торонто, а в Києві чи в Черкасах, де в цій сфері на кожному кроці виникають конфлікти такого характеру.

– Я навмисне привів вас сюди, щоб ви зрозуміли ціну дешевої робочої сили. Дешевої? І некваліфікованої, – сказав з іронічним усміхом Яцик, коли ми скінчили їсти.

Я подумав: дешева ціна, дешева зарплата – дешева

Екскурсія на львівський «Світоч». 2000 р.

якість роботи, дрібномасштабний бізнес, який, певно, ніколи не завоює