Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич
Ну, гаразд, тут, певно, саме час розповісти тобі про те, як виглядає Організація Об’єднаних Націй, Організація, слід сказати, з везінням пов’язана найменше. Тут досить закономірно відбиваються процеси, які відбуваються нині у світовій спільності.
Повернуся до початків. На 16 акрах території біля Іст-Ріве- ру — Східної ріки — зійшлись представники 157 країн — всю земну кулю втиснуто на цьому п’ятачку. Щоразу на Генеральну Асамблею ООН з’їжджається тисячі зо три представників з усього світу — всі вони розміщуються в кабінетах та залах засідань, впритул приставлених до 39-поверхової споруди. Крім прибулих на сесію, в Нью-Йорку працює 5 256 співробітників нью-йоркської частини секретаріату ООН (ще понад 15 тисячпрацює на виїзді). У кожної держави в секретаріаті своя квота. Тут-таки буває близько двох тисяч щоденних відвідувачів (кажуть, що число їх зменшується) і триста журналістів, акредитованих при ООН. Цю людську масу пов’язано з Об’єднаними Націями прямим службовим обов’язком чи миттєвою (як екскурсантів) цікавістю, і люди ці товчуться на отих шістнадцяти акрах чи їздять по Нью-Йорку в машинах з дипломатичними номерами.
Терористи не раз планували й здійснювали вибухи в югославській, кубинській, радянській місіях — хіба лише в них? В представництві УРСР при ООН нещодавно зарівняли дірочку в стіні — з даху синагоги напроти стрельнули нам у вікно. Поліція розвозить охоронні бар’єри, ставить їх під дверима, перевіряє документи, а декілька полісменів мають шрами від ран, що лишились після вибухів бомб. Кубинські «гусанос» («черв’яки» — так звуть цих терористів) стріляли по ООН з міномета. Чілійські фашисти вбили кількох видатних противників Піночета, вони ж якось підірвали біля нашого представництва випадковий автомобіль, переплутавши його з дипломатичним. Так що усе це серйозно, хоч нашаровуються й дрібниці. Ну, приміром, отаке меланхолійне повідомлення з «Нью-Йорк таймс» за 30 жовтня. Це таке повсякденне повідомлення, що і його не виноситиму в рубрику «Преса»: «Коли холодне ранкове світло замерехтить у ці дні над Східною 67-ю вулицею, 50— 60 підлітків збираються біля радянської місії при Об’єднаних Націях і заспівують псалми й молитви... Це учні єврейської релігійної школи, розташованої на Східній 78-й вулиці... А щодня в обідню перерву один клас відкладає їжу й приходить до місії СРСР, щоб провести молебень після полудня...» Як ти розумієш, моляться вони (й дуже голосно) зовсім не за Радянську владу. Але коли б тільки це... Я ніколи, навіть в літа свого голодного дитинства в зруйнованому війною Києві, не чув такої густої лайки, як та, що її вивергають у мегафони, спрямовані на вікна нашого дипломатичного представництва. В Нью-Йорку це справа звична; на мить я уявив, що вчинилося б, якби зробити щось подібне в Москві напроти американського посольства, наприклад; скільки б різних «голосів» поливали нас радіобрудом і чого б не наплели про нас в тутешніх газетах.
Гаразд, повернемось до ООН. З нашої преси ти, напевно, достатньо знаєш про роботу Об’єднаних Націй. В усякому разі, ми давно вже тут задаємо тон усім мирним ініціативам, а значить, і даємо людям надію. Це відчувалося, й коли американський держсекретар Джордж Шульц звів свій виступ до ствердження того, що лиш політика з позиції сили має сенс, пролунало це не тільки безцеремонно, а й безнадійно. А підстави для втрати надій в багатьох — особливо з маленьких та бідних країн — такі великі, що покрикування, повертає їх обличчями у наш бік, бо немає звідки чекати їм на підтримку.
Коли казати про враження особисті, то зразу ж відзначу, що мені дуже подобаються наші молоді дипломати, які витримують люті сутички з опонентами добре тренованими, блискуче виступають самі й здатні підготувати матеріал до виступу на будь-якому рівні.
У залі Генеральної Асамблеї — 1092 крісла, розраховані щонайбільше на 182 делегації; з урахуванням резервів є ще місця для 25 делегацій (по шість крісел в кожному). Ті, хто приходить нині і хто прийде сюди назавтра, можуть слухати кожен виступ*на одній з шести офіційних мов ООН — через навушники, з’єднані з перекладацьким пультом, — англійською, арабською, іспанською, китайською, російською і французькою. Перекладачі найвищої кваліфікації, їх знають на ім’я, пізнають по голосах. Перекладачі вміють усе. Виступаючи в третьому комітеті ООН, я мусив вмістити десять сторінок густого машинопису в п’ятнадцятихвилинний регламент. Кулеметна швидкість моєї мови супроводжувалась такою самою скоромовкою перекладача; після виступу мені сказали, що це звичайна справа: синхронні перекладачі з ООН — світова еліта свого фаху.
Повторюю: все це праця — важка й щоденна, не завжди помітна з першого погляду. Екскурсанти дивуються, до чого ж в ООН усе чинно й вивірено — до найменших подробиць.
...У спеціальному поштовому відділенні можна купити дуже красиві марки, листи з якими дозволяється висилати тільки з цього приміщення; можна сфотографуватися в складі делегації, запросивши для цього офіційного фоторепортера ООН.
А скільки ж вихорів поблизу й оподалік приміщень Об’єднаних Націй! На малому асфальтовому п’ятачку напроти делегатського входу майже постійно відбуваються бурхливі мітинги, розгортаються плакати, яких так багато, що часом їх ніхто й не читає. Крім публіки, що протестує проти дій того або іншого уряду, мітингують гомосексуалісти й представники найхимерніших сект, болільники бейсбольних команд та художники-модерністи.
Праведне переплітається з грішним: не завжди можна сказати, з якого приводу хтось прикув себе наручниками до огорожі ООН. Наручники продаються в магазинах, демонстранти в Нью-Йорку всякі, і полісмен з однаковою байдужістю даєпо ребрах більшості з них, покручуючи палицею, чекаючи на бригаду слюсарів, які перетнуть наручники автогеном.
Та часом це все набуває характеру поважного і хвилює цілий світ, як під час багатотисячних антивоєнних демонстрацій, які різко вирізняються з ярмарку, що вирує довкруг ООН. Останнім часом американські прихильники миру активізувалися, й рейганівська адміністрація починає дратуватися ними не на жарт. («Нас дуже багато, —- розповідала мені письменниця Еріка Джонг. Коли минулого літа я ішла тут в антивоєнному поході, на душі було так, наче цілий світ нарешті об’єднався супроти зла, і ми йшли так серйозно, як ніколи в житті ще я не ходила...»)
Але ходімо прогуляймося неозорістю приміщень ООН — це ж іще й музей, прикрашений працями найвідоміших художників нашого часу — реалістів та модерністів. Роботи французів Леже і Шагала, норвежців Арнеберга і Крога — лиш кілька з тих, що найбільше запам’ятовуються. Країни оформлювали будівлі
