Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич
Зі стелі приміщення Генеральної Асамблеї круглі світильники надсилають кожному з присутніх ту саму порцію світла; потужні кондиціонери женуть до кожного ту саму порцію повітря. І лиш слова приходять до всіх по-різному. Втім, запам’ятовуються не лише слова...
Оскільки між мною і трибуною два ряди порожніх крісел, то охоронці, які сидять і стоять обабіч трибуни, дивляться просто на мене. Це здорові, навіть здоровенні чоловіки в чорних костюмах та з умовним значком на лацканах, щоб легше пізнавати один одного. У чолов’яг під піджаками — зброя, в кожного— радіотелефон: в разі чого, вони можуть викликати, підмогу, а то й самі постріляють в кого слід. Нікому не вірячи, уважні очі обдивлялися ряд за рядом, і мені було неспокійно від напруженої уваги добре озброєних людей.
Коли сьогодні виступав державний секретар США, охоронці посідали й ца вільних кріслах у залі, а один примостився навіть на бічному делегатському кріслі суданської делегації. Він був зовсім поряд, і я чув (чи мені здавалось, що чую?) запах шкіряної амуніції та доброго солдатського поту, розбавлений ароматом квіткового одеколону. Американський держсекретар казав таке, що солдатські аромати могли долітати і з трибуни, але мій сусіда, що розсівся на суданському кріслі, був ближче, і я подумав раптом — можливо, це і є запах зненависті. Звичайний земний запах: шкіра, дешевий одеколон, зброя з мастилом. Поки держсекретар пояснював нам, до чого ж Америці потрібно бути озброєнішою за всіх, я спостерігав, як довга черга потискає руку грецькому міністрові закордонних справ, який щойно скінчив промову, а спереду від мене сопів здоровенний чолов’яга в чорному костюмі, пильний, навчений убивати віртуозно й швидко. Під пахвою в чолов’яги вигрівався пістолет, мовби термометр у хворого, а мені схотілося знати, чи є в охоронця діти, про що він з ними розмовляє, коли приходить додому. Діти розпитують, що таточко робив цілий день, а таточко розказує, що він був як пістолет, знятий із запобіжника. Чи тато їм нічого не розповідає? Можливо, татові заборонено?
А коли я побачив тоненьку білу дротинку, що тяглася в чолов’яги з лівого вуха, я його пожалів. Це була лінія зв’язку з іншими охоронцями, розкиданими по залу. Певно, і то була праця, як всяка інша, просто з іншим рівнем ризику. Дивиться ж контролер, щоб ніхто не прослизнув до кіно без квитка: так і тут...
Про контролерів — окремо. Доки в штаті Нью-Йорк лиш готують новий закон про заборону приватного володіння ,короткодульною ручною зброєю (а в країні у тому приватному володінні вже 55 мільйонів револьверів і пістолетів), в Чікаго (згідно з оонівськими формулюваннями) внесено законопроект про заморожування приватних озброєнь на сучасному рівні. Зате в місті Кеннесо, штат Джорджія, прийнято закон, що зобов’язує кожного мати вдома пістолет чи гвинтівку... Тема це відома, нашими й ненашими публіцистами обговорена неодноразово; просто я вкотре хочу підкреслити очевидну істину, що зброя, як всяка інша річ, власної волі не має. Але коли бажання вбивати (чи просто з’ясовувати взаємини за допомогою сили) поєднується з безмежними технічними (можливостями до вбивства, виникає ситуація, що вразила сьогоднішню Америку й приносить їй усе більше лиха. Визначає спосіб життя і все, що ним породжується! Що ж до Нью-Йорка, то це найбільше місто в країні, але живе воно за тими ж правилами, що й решта. Це багатошарове життя; щойно я підряд вислухав у останніх новинах, як в Міннеаполісі дитині пересадили печінку, що вже винайдено комп’ютер, який синтезує людську мову, але водночас...
В Нью-Йорку неможливо попередити все, що може з людьми ' трапитися поганого. Нещодавно скандал трапився у най- (чи одному з най-) знаменитішому нью-йоркському готелі «Уолдорф-Асторія». Просто під час фрачного приймання на честь високих філіппінських сановників, тоді, коли готель було аж перенасичено детективами із дротинками з вух, там вбили жінку...
ПРЕСА (7)
З газети «Нью-Йорк тайме», 24 вересня 1982 р.
«Співробітницю банку було вбито ударами ножа в готелі «Уолдорф-Асторія». Жертвою була 30-річна Кетлін УїЛьямс, віце-президент банку *«Чейз Манхеттен» з міста Мехіко. її знайшли на сходовій клітці 19-го поверху, за неповних дві години по тому, як вона оселилася у готелі».
З газети «Нью-Йорк пост», 28 вересня 1982 р.
«Вчора «Чейз Манхеттен» та «Уолдорф-Асторія» встановили нагороди по 5 тисяч доларів кожна за інформацію, що вестиме до виявлення убивці. Капітан Юджін Барк, який очолює слідство, сказав нашому кореспондентові, що близько 350 з 1800 працівників готелю вже допитано в прагненні більше дізнатися про убивцю, яким міг бути і той, хто живе в готелі, і той, хто тут працює...»
З журналу «ЮС ньюс енд уорлд ріпорт», 27 вересня 1982 р.
«Уряд зовсім нездатен хоч щось вдіяти з вуличними злочинами, але це не спиняє політичних лідерів обох партій в обговоренні теми... Злочинців не можна буде усунути з вулиць, доки не знайдуться гроші на утримання поліції, щоб ловити їх, на будівництво тюрем, щоб їх там тримати...» З газети «Нью-Йорк пост», 9 листопада 1982 р.
Власник крамниці зброї вбив трьох чоловіків з автомата і одного поранив, коли вони грабували його зброю. Хеншен, 42-річний колишній полісмен, сказав, що він наставив свою автоматичну гвинтівку М-16 на чотирьох чоловіків, які вдерлися до його виставочного залу й почали розхапувати зброю. Коли він наказав чоловікам зупинитися, принаймні чотири дула повернулося у його бік. «Ми з цими людьми протистояли. Я зрозумів, що — чи я, чи вони»,— сказав Хеншен. Однією автоматною чергою він поклав усіх чотирьох, перше ніж вони встигли вистрелити...»
ЛИСТ (7)
Мила моя, сьогодні я дістав дивний лист. Якийсь священик, Брюс Ріттер, заадресував конверт офіційними титулами й надіслав його на радянське представництво при ООН, і я подам той лист сюди.таким, як він є. Але перед тим
