Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич

ООН, наче хотіли від імені своїх країн зробити світ красивішим та благороднішим. В саду перед будівлями стоїть дуже популярна тут скульптура Вучетича «Перекуємо мечі на орала» — дарунок Радянської держави. Велику стіну в одному з головних вестибюлів прикрашають решетилівський килим і ваза з петриківським орнаментом — від України. Величезні холи для делегатів, як виставочні зали: в одному з них на стіні простерто килим — подарунок КНР, де «китайський мур» зображено, здається, в натуральний розмір.

Подарунків безліч. Навіть круглий фонтан при вході до секретаріату— також дарунок: від американських дітей, які свого часу зібрали п’ятдесят тисяч доларів на його побудову.

Японія подарувала маленьку пагоду й дзвін, Бельгія — один з найбільших за всю історію ткацтва гобеленів під назвою «Тріумф миру», Кіпр — амфору, якій понад дві з половиною тисячі років, а Ватікан — картину французького експресіоніста Руо «Розп’яття». В коридорі біля Ради Безпеки стоїть ваза, подарована Угорщиною, а делегатську їдальню прикрашено чудовим вечірнім пейзажем, подарованим Білорусією. Румунський килим повішено в північній делегатській залі так, що здається,ніби він висить боком, бо фігури на ньому хочеться роздивитися під іншим кутом; зате абстрактне полотно мексіканського художника Руфіно Тамайо виглядає однаково, як його не повісь. Так чи інакше, кожна країна дарувала те, що було дороге їй, що демонструє глибинність народної історії, її миролюбство й злети її сучасної культури. Та й приміщення ООН будувалися спільно — облицювальні камені для Генеральної Асамблеї надала Англія, мармур — з Італії, меблі по кабінетах — французькі, стільці — з Чехословаччини й Греції, килими — з Франції та Шотландії. Столи, двері інкрустовані металом і зроблені з дорогих порід дерева.

Чудово, що людство має цей дім - Скільки злоби не вибухало б у цьому домі й навколо нього, Об’єднані Нації не дають забувати про те, що родина людська єдина і повинна бути єдиною, а люди можуть і повинні сідати за спільні столи переговорів і домовлятися — крізь усі запони демагогії, нерозуміння й нерівноправності.

Як би не бувало складно в ООН, пам’ятай, прошу, що пишу я тобі з цього будинку, де так природно розмовляти про мир і жити для миру. Іноді —- всупереч усьому...

Закінчу цього листа (одного разу я вже робив це) чужим листом. Річ у тім, що представництва багатьох країн при Організації Об’єднаних Націй дістають велику кількість поштових відправлень. Бувають там послання, гідні уваги безумовно, а до того ж причетні до головного смислу праці ООН — боротьби за співробітництво й мир. Вісімнадцятого жовтня ми дістали лист, який чітко пояснює причини багатьох складностей у праці й житті не лише іноземців, які поз’їжджалися до Нью-Йорка, а й самих жителів Сполучених Штатів Америки. Лист було підпйсано сином людини, яка стояла біля колиски ООН, колишнього президента США Франкліна Делано Рузвельта, і розмножено друкарським способом. Напевно, можна віднести його до рубрики:

ПРЕСА (8)

«Кілька місяців тому я відмовився від запрошення президента Рейгана на ленч, який той влаштовував у Білому домі на честь сторіччя з дня народження мого батька.

За нормальних умов я охоче прийняв би запрошення президента Сполучених Штатів. Велич нашого народу частково й полягає у здатності людей різних політичних поглядів співробітничати для загального добра.

Але зараз ненормальні умови.

На мою думку, президент Рейган в основі порушив засади соціального співіснування уряду з американським народом. Безцеремонними діями він зруйнував більшість Досягнень, так нелегко здобутих моїм батьком п’ятдесят років тому...

Ви читали, напевно, що президент Рейган пропонує зменшити навіть дитячі сніданки в школі... Гадаю, наша країна стоїть нині перед лицем великої кризи, і доки ми не приберемо республіканців від влади, ми наближатимемось до фінансової катастрофи...» *

РОЗДІЛ 5

Засідання третього комітету Генеральної Асамблеї ООН починалося з традиційним запізненням на півгодини. Головуючий в комітеті бразілець кілька разів уже казав, що вважає своєю великою перемогою такі маленькі затримки. Засідання самої Генеральної Асамблеї іноді затримувались надовше — якось я спостерігав, як головуючий викликає по черзі міністрів закордонних справ трьох країн, що записалися для виступів, але на місцях не виявилося жодного з них. У кожної країни свої свята, власні звичаї, окремі вихідні дні; представники багатьох мусульманських країн по п’ятницях на засідання не ходили; на День Колумба відпочивала американська делегація.

Делегатські місця в залі розташовано впритул — майже як театральні крісла. В комітетах у кожної делегації два місця — одне за одним, з табличкою, встановленою перед першим. Між кожними двома делегаціями є мікрофон, що вмикається з пульта в момент, коли головуючий надає тобі слово. Мікрофон дозволяється вмикати і під час чужого виступу, якщо ви маєте невідкладні зауваження по ходу ведення сесії. В цьому випадку головуючий може перервати основну промову і надати кілька хвилин для репліки. Відповіді можливі наприкінці засідання, іноді навіть наступного дня, коли це здається переконливішим (хоч трапляється, що делегати починають перегукуватись через усю залу, виголошуючи взаємну хулу). Що іще цікаве на перший вже погляд, — це розташування місць за англійським алфавітом, від чого сусідства бувають найнесподіванішими. Делегація СРСР сидить між Об’єднаними Арабськими Еміратами та делегацією УРСР. З другого боку від української делегації — представники Уганди. Делегація США — між Танзанією і Верхньою Вольтою; але як вдається мирно, пліч-о-пліч сидіти затиснутим на трьох сусідніх кріслах представникам Іраку, Ірану та Ізраїлю, мені не зовсім ясно.

Коротше кажучи, багато до чого тут треба звикнути. Тут чимало жорстких правил, і воли є незаперечними; уявна без- клопітність зарубіжних представницьких буднів — річ найпо- верховіша. Є жорстко нормоване життя, де нічого не відбувається просто так; є праця, в якій не можна зронити й словечка зайвого. І при всьому тому, що дипломати часом всміхаються ширше за представників інших професій, кішки в них по душі шкребуть досить часто — частіше, по-моєму, як в інших.

У радянських представництвах чимало дипломатів високого класу — з професіоналами працювати не тільки легше, а й приємніше. Причому цінував тих професіоналів не лише я. Час від часу ми збиралися на наради всією групою представників соціалістичних країн. Практика то звичайна: так чинять і арабські держави, і країни «третього світу», і Сполучені Штати з союзниками. На чужих нарадах я не бував, а на наших панувала атмосфера щира й невимушена. Всі уточнюють позиції своїх делегацій і радяться один з одним.

Виступати мені довелось на вечірньому засіданні, восьмим. Обговорювалось питання про дискримінацію громадян, що працюють не в себе на батьківщині; виступаючі навели чимало прикладів того, як в капіталістичних країнах формуються