Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич
Тут навіть пахне по-різному. Важкий дух дорогих осінніх парфумів випливає з невеликих фірмових крамничок на П’ятій чи на Медісон-авеню, де лакеї (чи як їх там прозивають) у чорних чи зелених лівреях відчиняють обкуті металом важезні двері під’їздів. Веселий квітковий аромат над стендами біля Центрального парку біля пластмасових відер квітникарок, де завжди блукає чимало різної публіки, попахкуючи духмяним сигаретним духом. А ресторанні пахощі? А незнищенний автомобільний запах? А кислий піт і розлиті сурогати алкоголю — це вже Бауері, найнижчі вулиці Манхеттену, міське дно. Негритянський Гарлем і порто-ріканський район, розташований трохи східніше від Гарлему, пахнуть горілим — тут постійно ревуть пожежні сирени і темношкірі люди спокійно спостерігають вогонь, мовби вирує він не над їхніми житлами.
А книжкові пахощі? Запах лаку друкарської фарби, приправленої ароматичними есенціями — щоб книжка пахла святом...
Багато що можна тут зрозуміти й збагнути згідно з ароматами, і я не раз переживав у Нью-Йорку всі радощі недосвідченого мисливського пса, що узяв слід; запахи тут визначені й стійкі.
Та не лише запахи.
Тут дуже суворо розподіляють згідно національностей: слід добре подумати, почавши оповідати, звідки й хто ти, готуючись до відвідин іншого кварталу чи житла.
Вже зовнішні прикмети досить виразні: іспанські вивіски в латиноамериканській частині Манхеттену, українські, польські, словацькі — на слов’янських вулицях; російські афіші й вивіски на кшталт «Гастроном «Москва», «Ресторан «Баку», «Ресторан «Національ» на Брайтон-біч біля океану, де розселяються ті, хто приїхав до Нью-Йорка з нашої країни за останні роки. В китайському Чайнатауні офіціантка, яка ледь розуміла по- англійському, не змогла знайти для мене виделку — належало їсти паличками, всі відвідувачі так їли. В арабському завулку я спробував поторгуватися з продавцем мідних фігурок, але той не знав ніяких мов, крім арабської.
Багато хто напочатку ставився до Америки так, наче тут можна бути американцем всупереч своїй попередній національності. Але швидко переконуються, що в цьому лісі треба мати власне коріння. Тут належить бути американцем, але притому ірландцем чи росіянином, українцем або євреєм, італійцем, арабом або китайцем. Інакше нічезго не буде. Втім, існує (як правило, на початку) варіант, коли до Америки ставляться, наче до другої дружини: їй треба й уваги більше, їй і в коханні треба освідчуватись голосніше, щоб чого бува не подумала, щоб не здалось їй, наче перша дружина згадується тобі ніжніше.
Знову прийшов у пам’ять мені випадково стрінутий у Канзасі якийсь Герман Єрмолаєв з Прінстонського університету; як він лютував не так на мене, як на мою країну, й раптом зронив: «Знаю, там у вас мене лають на всі заставки!» І стало ясно: він і такі, як він, кажуть це тому, що не хочуть змиритися з власною другорядністю, другосортністю, відставленістю. З тим, що їх не лають і не хвалять. Просто забули геть-чисто, зовсім, за непотрібністю. Пишіть, умільці, справа житейська, меліть, що вам на язик спаде! Проклинайте, підстрибуйте —- лиш змиріться з тим, що нема й не буде ні Росії, ні України зі столицею в Нью-Йорку. Зрадою єдиної Вітчизни нову здобути не можна; так що гуляйте, хлопці: вам так хотілося до Америки, але квитки у вас були тільки в один кінець...
Національності в Нью-Йорку відчуваються постійно. На Тридцятій вулиці я зайшов купити собі радіоприймач до євреїв. Продавець похитував ярмулкою, накручував пейси на палець, осмикував довгий чорний лапсердак і ставав схожий на містечкових героїв Шолом-Алейхема з українських містечок кінця минулого століття — хіба що на полицях довкруг нас торохтіли, мигали, поцокували цілком сучасні електронні дива...
Всі звикли до стандартної (хоч вже застарілої) формули, що мафія в Америці — «італійська фірма», термінологія там традиційно італійська.
Нью-йоркська поліція в основному англо-ірландська. Хоч служить в ній чимало чорношкірих, слов’ян і вихідців з Латинської Америки, класичний поліцейський офіцер має бути білявий, блакитноокий і розмовляти крізь зуби з ірландським акцентом.
Більшість пральних закладів належить китайцям. Поруч з моїм житлом діє підприємство якогось Хуа Ву, а щоранку під моїми вікнами повільно проїздить фургон з написом «Хімчистка і пральня Юнг Янга».
Величезна частина засобів масової інформації — в руках сіоністів (у Нью-Йорку це практично всі великі видання, крім газети «Дейлі ньюс», яку відкупив австралійський магнат). Кажуть, євреїв у Нью-Йорку більше, ніж в Ізраїлі, і сфери їхніх націоналістичних впливових організацій простерто на банки, текстильно-одежний бізнес, знамениту Сорок сьому вулицю, де зосереджено торгівлю діамантами, й багато на що інше. В усякому разі, по більшості телеканалів останні вісті починаються повідомленнями з Ізраїлю, а закінчуються репортажем про сіоністську демонстрацію під радянським посольством.
Українське — колись впливовіше — населення Нью-Йорка . розбите на групи, групки, партійки, партії, земляцтва, парафії і просто на тисячі самітників.
Нащадки перших трудових іммігрантів, які не розбагатіли, зберігаючи ніжне ставлення до землі батьків, видають газету, утримують свій клуб в районі нижніх вулиць Манхеттену
в одному з найбільших районів міста. Чистенькі кімнати, де вам щиро зрадіють, кухня, де для вас зліплять і зварять вареники, «як в старім краї». Ліга американських українців (ЛАУ), так зветься їхня організація, робцть усе для того, щоб взаємини між батьківщиною предків і новим краєм, Сполученими Штатами, укладалися мирно. Тільки ж так мало в державному масштабі залежить від цих людей. Але добре ім’я предківської батьківщини вони бережуть послідовно й вірно.
Українські художні айсамблі Нью-Йорка популярні тут, часом дуже цікаві. Нещодавно бачив я кілька номерів з програми танцювального ансамблю «Дніпро», в підготовці яких взяли участь і радянські балетмейстери, й можу сказати, що рівень був досить високий. А соліст — до речі, хлопець латиноамериканського походження — прикрасив би і деякі професійні колективи. Втім, з представниками інших національностей та інших професій стосунки в українських артистичних труп не завжди ідеальні. Свідчить про це й оголошення англійською мовою, яке я побачив у нью-йоркській пресі 24 жовтня. Перекладаю за газетним текстом: «Десь в Нью-Йорку заховались чотири злодії, в чиїх руках чотири бандури і які гадки не мають, як чи де їх продати. З жовтня дві бандури було викрадено з автомобіля... Наступної неділі ще дві бандури було викрадено з багажника; обидва авто стояли на паркінгах біля церков...»
На жаль, в Нью-Йорку антирадянські котячі концерти бувають голосніші за всі бандури й цимбали: кілька разів вони відбувалися біля нашого представництва при ООН, і я мав нагоду в цьому переконатися. Втім, і в націоналістичних
