Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич
Можливо, є в них родичі й комусь з родичів сумно. Але народ цього цвинтаря не оплакував, а значить, вмирали вони гірко, а комусь і озирнутися в бік Вітчизни було моторошно.
На доріжці став чоловік, без церемоній огледів мене й мовив:
А я вас не знаю...
І я вас,— відповів я не вітаючись і сів на лавці зручніше.
Добридень,— сказав чоловік.— Моє прізвище Кравченко. Як ви сюди потрапили?
Я сказав, що зазирнув сюди з простої цікавості. Де живу? На Манхеттені. Я розповів про мідний ключ і навіть показав його. Не розповів лише про Марію, але й мови про це не було.
Ви читали? — спитав Кравченко.— На Куїнсі вирішили реставрувати старий цвинтар. Вже ніхто не знає, кого там поховано, але жителі вирішили порозгрібати старі надмогильні плити й прочитати імена. Це в Озон-парку, знаєте? Вони вже з’ясували, що триста років тому там було родинне поховання якогось голландця Ван-Вікленса, й прочитали на пам’ятниках прізвища Райдер, Дарленд, Лотт, Рівз — нікого такого зараз серед місцевих немає. Час минув, і люди минули...
Не чув,— відповів я.— А у вас є тут родичі>
В мене там родичі! — Кравченко змахнув рукою кудись в бік горизонту.— В мене на цьому цвинтарі немає нікого рідного. Тільки знайомі. Наприклад, моя колишня квартирна господарка та її сестра, кілька колег по недільних походах до церкви. Я, знаєте, ніхто — навіть не називаюсь вам повними іменами і званнями, бо ті, що вдома були, втратили значення, а ті, які я тут здобув, не дають підстави для вихвалянь. Нехай буду я для вас просто Кравченком, та й годі. Вашим іменем не цікавлюсь, до того ж тут люблять вигадувати собі красиві життєписи й імена, І ви, може, такий?..
Чому б я мав ображатися? Кравченко був відвертий з байдужості, з того, що на мене він чхати хотів. Він поліз до кишені, дістав газетну вирізку, розпростав її на коліні й простягнув мені:
Читали? Де тільки наших не колотять? А цей, здається, з відомої білогвардійської родини...
Я взяв паперовий прямокутничок, витнутий з «Нью-Йорк тайме» за 26 вересня — повідомлення агентства Асошіейтед Прес:
«Повітряний пірат захопив літак авіакомпанії «Аліталія» з 109 пасажирами в рейсі з Алжіру до Рима й примусив екіпаж приземлитися на Сіцілії, де його заарештувала поліція. За даними агентства ЮПІ, арештований Ігор Шкуро мешкає нині в Римі й користувався паспортом, виданим йому в Сіднеї, Австралія...»
Знайомий?
Кравченко знизав плечима:
Я його не знаю, він на тридцять років молодший. Там пишуть, що він раніше жив у Ленінграді, то вам його ліпше знати б...
А хіба по мені видно, з якого я дому?
Аякже?! У вас багато ще домашньої впевненості, ви ще силу за собою почуваєте. І владу...
І що, воно отак просто з мене й струмує?
Отак просто. Знаєте, людина, трохи тут поживши, стає зовсім іншою. Ми запитуємо інакше, розмовляємо по-іншому, інакше живемо й вмираємо. Коли ти розумієш, що опинився в країні, де тебе не чекали, починаєш перед нею запобігати. Навіть здобувши тут незалежність, живеш озираючись, намагаючись збагнути й засвоїти чужі правила. Ви давно тут?
Недавно й скоро поїду звідси.
Додому? — спитав Кравченко.— Туди?..— И змахнув рукою, як змахують, даючи команду «Вогонь!»
Туди,— сказав я і глянув у напрямку, вказаному Кравченком.
Понад білими квадратиками розпластаних у траві й ледь піднятих надмогильних плит, над лісом білих і чорних хрестів зводилися далекі стіни великого міста, але відчувалося, що простір до хмарочосів не просто пустка.
Еге ж,— вгадав Кравченко.— Там американські кладовища, а цю діляночку емігранти купили колись, відгородили, щоб і після смерті жити у власному гетто, перебувати серед одновірців, бо однодумців людина довкола себе не має ні при житті, ані після нього. Точніше — буваєш серед тих, хто міркує, як ти, але ніколи не знаєш, кому можна повірити. Я вже вам казав, що не люблю називатися і не питаю імен. Так брешуть менше. ,
Ви злий? — поцікавився я.
А ви добрий? — відгарикнувся Кравченко.— Розумієте, вас прикрито, у вас є тили. А в мене? Могила квартирної господині? Дванадцять місць служби за двадцять років?
Повертайтеся...
Пізно. Якісь там грішки за мною є, хоч не такі, щоб за них розстрілювали. Просто пізно мені. Не хочу я ні перед ким виправдовуватись і не хочу починати спочатку. Годі. Ви розумієте?
Ні,— сказав я.
Нью-Йорк — це джунглі. У вашій пресі часто вживають це означення, але я вважаю місто джунглями в тому розумінні, що воно може сховати у собі кожного, прогодує кожного, хто вміє знаходити й здобувати їжу, розрізняти, що до чого. Це місто без майбутнього, але в тому розумінні, що тут живуть виключно для сьогодні. Спромігся — ну, то й живи зручно і їж смачно, користуйся усіма життєвими благами, за які здатен платити. Все сьогодні, нині, негайно...
А завтра? — спитав я.
А завтра під пилом і травою відшукають цей цвинтар, як отой голландський в Куїнсі, й не зрозуміють ні прізвищ на каменях, ані доль тих людей, яким належали прізвища...
І все? — глянув я на Кравченка, бажаючи зрозуміти, наскільки він переконаний в Тому, що говорить.
Якби я був глибоко віруючою людиною,— сказав Кравченко,— то задовольнився б царством небесним. А так — навіть пані Марта, шеф цього пантеону, запрагнула любові земної й поцупила сина у своєї ж сестрички.
Як то поцупила?
А так! Місто це до гостей байдуже, самі знаєте, а Марта запросила родичів з СРСР і дала їм трохи більше уваги й любові, ніж належить за тутешніми нормами. Ті й розм'якнули. А хлопчик зростав без батька, не в якомусь там наддос- татку, він і зовсім приліпився до Марти. Вона йому велосипед купила, іще там щось, а коли хлопчакова мати вирішила з ним вертати додому, Марта почала процес про всиновлення племінника. І що б ви сказали на те? Хлопчику надали політичний притулок! Отаке!.. Ітимете звідси, занесіть ключ просто додому — глянете на усіх зразу...
А що із справжньою матір’ю?
Звідки я знаю? За американською статистикою, кожен, хто живе тут, протягом життя чотири рази тяжко травмується. Це в середньому. Жінку ту травмували тут вперше, якщо вона виживе, другий удар... буде легшим.
А справедливість?
Та полиште ви! — розсердився Кравченко.— Справедливість — це те, що вигідно дужчим. Сьогодні Марта дужча за свою сестру — ото вам і вся справедливість. А за спиною Марти стоять
