Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич
Адміністратор уважно оглянув моє ліжко, особисто застелив його, перепросив, і ми вийшли разом.
Назавтра рано покоївка прибігла до мене, ридаючи ридма. «Він мене вигнав,— повторювала вона крізь ридання.— Він мене вигнав і сказав, що тут тобі не вдома!..» Нічим допомог ти своїй покоївці я не міг, але, виходячи, сказав адміністраторові (чергував уже інший), що до вчора я не мав претензій до прибирання в номері. Адміністратор всміхнувся. Не знаю, як вони уладнали (можливо, допомогло, що ліжко мені розкрутив і розкидав столяр, який щось лагодив), але на своєму поверсі я дівчини вже не бачив. На поверсі запанувала велетенська негритянка, яка широко всміхалася й показувала фото своїх дітей. Звали її, здається, Бетсі, вона вірила в бога, але бог її був спокійний, баптистський, до якого ніколи не приїздили єпископи або кардинали і який лише в неділю скликав своїх прихильників на бесіду й колективні співи. Ми розмовляли про життя в місті, про працю поліції, бо в Бетсі були приятелі в поліції. Вона мені оповідала, як нападають на полісменів («Так, так — для бандитів немає нічого святого!»), про те, що діється на бруклінських цвинтарях, і почому мандарини в лотошників. Місцем нова покоївка пишалась, тому житло моє завжди було вичищене до дзеркального полиску, та и сам я не надто смітив — ніколи...
РОЗДІЛ 4
Після давньої розмови з Марією, після бесіди з Кацом я знав, що мені потрібно з’їздити на емігрантський цвинтар. З’явилась можливість — і поїхав. Цвинтар був швидше ви- городкою в давно розпланованому океані американських акуратненьких поховань, але хатку сторожихи я знайшов легко — все було, як я запам’ятав з оповіді. Мені під слово честі дали ключ, і я відімкнув ключем тим, мідним, з хитрою борідкою, невисокі чавунні дверцята, через які, власне, й перелізти було б не важко, але непристойно, чи що...
Йже сто'разів я думав про те, чому це так легко вдається мені встрявати до чужих справ, та ще й таких, що, зачепивши одну, я зразу вплутуюся в десять наступних. Вдома, ведучи регулярні радіопередачі, я діставав скарги від людей, які вважали, що в мене стане часу, влади й ентузіазму, щоб все з’ясувати. Коли ж я не з’ясовував швидко й на радість скаржникові,— той сигналізував куди слід, що й сам я сякий-такий; обмірковуючи пояснення, я міг лише замислюватись над поворотами долі й складностями авторитету.
Так чи інакше, на цвинтар я ішов зацікавлено: всякий цвинтар узагальнює дуже багато знань про сьогоднішній стан народного життя і народної душі. В повазі до предків — чимало доказів того, чи нащадки вміють любити і наскільки любов їхню простерто в часі; це завжди повчально.
Марти, в якої мав я просити ключ, мені побачити не вдалося. Бабця, що зустріла мене, повідомила: Марта з Уолтером пішли гуляти, а ключ вона мені дасть, але просить пожертвувати на ремонт огорожі, скільки можливо; я поклав долар до кухля біля входу.
Мідний ключ, чавунні дверцята, доріжки, всипані жовтим піском,— все це можна було передбачити. Безумовно, тут знаходили спокій люди з достатком; все це коштувало грошей — і мармурові пам’ятники, і ключ, і чавун, і пісок. Але респектабельність цвинтаря була стриманою і, звісно, сумненькою. Ряди могил з прізвищами, часто з титулами й званнями, яких давно вже немає, свідчили про вичерпання, завершення життів, які починались не тут, бо тут не можна було стати поручиком Преображенського, ротмістром Текінського полку чи навіть «товаришем міністра торгівлі». Не можна тут було стати й офіцером ганебної дивізії СС «Галичина» часів минулої війни і власником кондитерської фабрики в довоєнному Львові. Вони всі дивним чином уладнали справи між собою, відколи стали землею чужої країни, далекого континенту. Проклинаючи іноді один одного за життя, вони спочивали поряд — царські й денікінські капітани, офіцери власовської РОА, бандерівці різних рангів. Цвинтар був переважно військовим; чи то на програних війнах легше назбирати грошенят на пам’ятник, чи так було замислено від початку, але цивільних під тутешніми мармурами було зовсім небагато — в землі усе, напевно, було золотим та зеленим від зотлілих парадних погонів і аксельбантів.
Мені вже не раз доводилося бачити емігрантські цвинтарі, розкидані по цілім світі. Однією з головних об’єднуючих прикмет було старанне бажання увічнити в останньому написі всі» навіть перебільшені, звання, пов’язані з втраченою вітчизною: Пам’ятники виглядали, наче анкети: «Тут спочив Іван Вороній, купець та блукалець, австралійський негоціант, батько трьох малюків. Він прожив недовго, та пам’ять кричить до неба — кращих, як він, не треба!» Далі йшли дати, і, незважаючи на поетичний зрив наприкінці, така епітафія була типовою. Як правило, написи на каменях були миролюбними; хіба що на одній-двох літери складались в погрозливе «Твій дух засяє над Чортковом!» чи «Додому повернусь, як дух!». Всіх тут єднала така загубленість у велетенському світі, така від’єдна- ність від землі, по якій вони навчались ходити, і від тієї, в якій вони спочивали, що двозначне оголошення «Категорично заборонено порушувати спокій і комфорт кожного, хто тут відпочиває» виглядало марним нагадуванням..Більшість з похованих тут були приїжджими — така спільність відрізала їх від багатьох земних суєт, від квіточок у консервних бляшанках на могилі, від онуччиної стрічечки, пов’язаної на кущі в бабусинім узголів’ї. Люди, покладені тут, заповіли гроші на похорон, і все їм обладнали як слід, але померлі були деревами, чиї корені в’юнилися в далекій звідси землі. Скільки поколінь твій рід має жити на світі, щоб земля, де він живе, стала вітчизною?
Ще я подумав, що на зотлілих долонях багатьох тутешніх покійничків чимало непробаченої крові; за багатьма — порушення присяги, розстріли співвітчизників і втеча світ за очі. Навіть смерть рівняє не всіх: дуже багатьом із закопаних тут я б живим руки не подав. Вони закопувались в чужий грунт, як пірнали колись в окопи програних ними воєн, а я ішов цвинтарем, де не було ні братів, ані братських могил.
Хто любив їх? Невже — ніхто? А як співіснувала у багатьох з них здатність до любові із здатністю до
