Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич

Ніколи не залишайте свій готельний номер, дім чи мешкання незамкненими.

Ніколи не відчиняйте незнайомцям чи некликаним гостям...»

Обидва «ніколи» підкреслено в оригіналі, де є ще ряд по- переджень-погроз. Коли мене дуже лякають, я завжди внутрішньо чиню цьому опір — спершу я ледь іронічно сприйняв і пам’ятку, за що поплатився. Виходячи з Центрального вокзалу,

де крамниці працюють довше, як будь-де, і де мені схотілося після засідання купити собі футляр для окулярів, я наштовхнувся на п’яненького чоловічка, який сказав мені на дивному іспано-англійському язичії: «Чоловіче, бачу, що ти з Вест-Індії. Ми один одного завше упізнаємо. Бачу, що ти земляк, і не хотілося б дірявити свого...» Можливо, він мене просто лякав, але перевірити серйозність намірів п’янички я не бажав і дав йому п’ять доларів. Той гроші узяв і закричав щось по-іспанському, голосно й не мені...

їх тут чимало таких, іспаномовних, загублених між нью- йоркськими бетонами та гранітами. Для колишніх латиноамериканців працюють два канали місцевого телебачення, де безугавно торочать їм про щастя жити в Америці; таке враження, що місту неспокійно з його чіканос (так їх тут прозивають) і воно б ладне було затягти їх до телевізорів, розсадити по кріслах і трохи почавити у своїх могутніх обіймах.

Вже нині в Сполучених Штатах близько чотирнадцяти мільйонів іспаномовного населення, і коли для них в Америці чогось досить, то насамперед телепередач. Безробітних серед «латиносів» дуже багато; пропаганда твердить, що важко пристосувати мрійного й романтичного прибульця з бананово- лимонних країв .до тутешніх суворих бур. Не знаю, як їм, що створили велетенську, розхлюпану всередині Штатів країну в країні, але я й сам не здатен пристосуватися. Гадаю, що латиноамериканець, якого ніхто не любить, так само нещасний, як і всяка інша людина. Мені цілоденно крутять по телебаченню й радіо солодкі мексіканські серенади. Боже мій, як би я хотів, щоб усіх цих людей було так виповнено щастям, як ці голоси, що захлинаються по-пташиному («О, йди, моя голубко, до мене, як я тебе кохаю! Твій ведмедик тремтить...»). Пісенні пташки й ведмежата тріпотіли в куті мого зору, доки я в газетах не наштовхнувся на іншу історію, де теж фігурував ведмідь. Втім...

ПРЕСА (5)

З газети «Дейлі ньюс», 28 вересня 1982 р.

29-річний іммігрант з Куби, який у Гавані був професором біології і два роки тому виїхав до Штатів, був убитий білим ведмедем у зоопарку Центрального парку в неділю. Тіло Конрадо Монеса учора упізнав Хунальдо Плана, приятель загиблого. Плана сказав, що Монес був дуже пригнічений, бо не міг знайти для себе відповідної праці. «Він працював у галантерейній крамниці на Манхеттені й згодом на бензоколонці в Бронксі... Він писав листи до університетів, бо хотів викладати»,— сказав Плана. Персонал парку характеризував Монеса як «безпритульного, несповна розуму волоцюгу», який близько четвертої години ранку стрибнув до ведмедя у клітку...»

З журналу «ЮС ньюс енд уорлд ріпорт», 16 серпня 1982 р.

«В липні безробіття серед робітників становило 9,8 %, але серед підлітків воно було 24,1 %, серед дорослих чорношкірих—18,5%, серед дорослих білих — 8,7%, серед чорношкірих підлітків — 49,7%, серед іспаномовного населення — 13,9 %».

РОЗДІЛ З

Колись, коли я приїхав до Нью-Йорка вперше, мене теж вразила наполегливість, з якою тут говорять про любов. У наступні приїзди це відчуття не минало, а зміцнювалось, сягнувши цього разу вершинності.

Два роки тому в стіні мого номера — якраз в узголів’ї — було змонтовано дерев’яну панель з безліччю кнопок та циферблатом, де стрілки не рухалися,— їх належало просто встановити на годину пробудження. І тоді, коли годинник на міській ратуші розводив стрілки в позицію, аналогічну тій, в якій ти зафіксував свої, вмикалося радіо й вкрадливий голос казав: «Я люблю тебе!» Потім той самий жіночий голос (не знаю, як чинили, коли в номері мешкала леді) солодко співав про кохання. Прокидатись від такої пісні не хотілося, але й спати було неможливо. Я вмикав телевізор. «Доброго ранку!» — вітався теледиктор, і я розумів, що нікого він не любив у житті так, як мене. На бамперах деяких автомобілів із тих, що збивалися в мене під вікнами у сірій ранковій вулиці, тезу було викладено в ура-патріотичному варіанті: «Люби Америку чи забирайся геть!» Двірник з щіткою на довгій ручці старанно мив хідник; на фартуху було написано англійську літеру «ай», тобто «я», потім було зображено велике червоне серце, що символізувало й заступало слово «люблю», а далі йшла скорочена назва міста. Виходив текст, який ви вже знаєте: «Я люблю Нью-Йорк!»

Мені здається, що усе життя я, мов собака, відчуваю чужу зненависть і чужу любов. В Нью-Йорку я задихався з великої туги за лагідним чи хоча б відверто доброзичливим людським дотиком, незмінно відчуваючи великі, завжди вологі й натомлені долоні Нью-Йорка на своєму обличчі. Мені завжди хотілося й хочеться, щоб мене тут більше любили й менше мені освідчувались у вічному коханні, Напевно, такі

відчуття час від часу приходять до молодих жінок, які нещасні, бо їм так часто освідчуються, так заграють, а любить — хто?

Ньюйоркці іноді формулюють свою любов до міста досить дивно: «Це буде славне місто, якщо нам колись вдасться його збудувати!»; місто усе в шрамах — з великої любові, напевне, його все руйнують і перебудовують. Навіть за офіційною статистикою понад половину нью-йоркських будівель зведено після тридцятих років нашого століття. Ми з ними ровесники, і я добре знаю, як непросто у цьому віці щодня ламати себе й перебудовувати. А вони перебудовують невтомно. Поруч з будинком, де я живу, нещодавно стояв інший будинок. Нині там рівний майданчик з рештками битої цегли і вже шикуються вагончики — буде ще один хмарочос. Останній листопадовий додаток до «Нью-Йорк тайме» цілком присвячено Нью-Йорку наприкінці нашого сторіччя. З сьогоднішнім містом в нього буде небагато спільного: в основному — номери вулиць. Все перебудовується...

1890 року з’явився у Нью-Йорку перший дванадцятиповер- ховий будинок, і відтоді вони не спинялися. Руйнуючи старі стіни й зводячи нові, місцеві мешканці при цьому намагалися зберегти добрі стосунки з богом навіть тоді, коли між собою в них не бувало гаразд. Церкви, як правило, зберігають, і вони стоять сірими пам’ятниками минулого, вирізняючись на тлі дзеркальних стін центрального Манхеттену. На Бродвеї з успіхом йде мюзикл «В тебе руки закороткі, щоб боксувати з богом», і на сцені Елвін-театру головну роль в цій виставі виконує колишня зірка музики диско