Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич
Ніхто не може й не повинен до такого звикати. Американці — народ витривалий і життєстійкий, але від того, що чимало смертельних загроз стали для них буденними, гострота самого сприймання життя в багатьох притлумилася.
Втім, деякі критерії постійні. У Канзасі професор Майкл- сон представив мені трьох своїх синів-школярів, які пускали надворі іграшковий літачок. «Мрієте бути військовими пілотами?» — бовкнув я. «Рятуй боже»,— відповів мені старший за всіх трьох, а професор докірливо хитнув головою; сам він служив у війську, але синам своїм того не бажає. Ніхто з американців, наділених здатністю до мислення,— а таких більшість,— не скаже, що він бажає війни: люди не для того з’їжджалися до Америки, щоб згоріти разом з нею. А от старий український фашист Ярослав Стецько, впавши у досить войовничий маразм, рубонув із якоїсь трибуни: «Розрядка здатна довести нас до третьої світової війни!»...
Проте сьогодні в останніх вістях я побачив дуже страшне видовище. По телебаченню показували нову гру, поширену в штатах Нью-Йорк г Нью-Хемпшір. Якийсь підприємець торгує комплектами для ігор: маскувальний костюм та пістолет, що на десяток метрів плюється білою фарбою, яку відмити можна лише в
домашніх умовах спеціальними хімікатами. Учасників гри розділено на команди, що мають перебити одна одну. Поранення чи загибель учасника визначаються по розташуванню плями на костюмі; очі сховано за окулярами — влучення в окуляри вважається за смертельне. По сьомому каналу нью-йоркського телебачення показували, а я довго спостерігав натхненні обличчя людей, що грають у вбивство.
Грають дорослі — років од тридцяти до п’ятдесяти: падають за стовбурами дерев, ціляться, тиснуть на курки. Про гру говорять захоплено: очі палають, голоси тремтять. Коли б я не бачив учасників гри, нізащо б не повірив, що нормальні люди можуть з такою одержимістю грати у все це. Але я бачив їх, нормальних клерків, комівояжерів, водіїв, які з насолодою стріляли один в одного. Дітей в цю гру поки що. не беруть,— зовсім не з виховною метою, вважається, що діти меткіші та безжальніші,— вони завжди б вигравали.
Після розділу я цитуватиму уривки з преси і додам кілька цитат до цього листа, а зараз перекладу два повідомлення з газети, яку тримаю в руках. Це «Нью-Йорк пост», 5 жовтня 1982 р.
«14-річний хлопчик з наївним личком став учора наймолодшою особою, яку судили в нью-йоркському районі Квінс за вбивство. В червні Джозеф Руссо (так звуть хлопчика) приніс пістолет до своєї кімнати в мешканні на 44-й вулиці, де він живе з батьками, він бавився в відеогру з 13-річним Еріком Ротжг- ром. На патроні, яким було заряджено пістолет, було написане ім’я Ротжера. З пальцем на курку Руссо навів пістолет на Еріка, який пробував відштовхнути зброю, й вистрілив...» «16-річного хлопця заарештували вчора за те, що він поранив з револьвера трьох юнаків перед середньою школою імені Уолта Уїтмена в Брукліні. Поліція повідомляє, що Джеймс Девіс, колишній учень школи імені Уїтмена, вистрілив з револьвера принаймні чотири рази, перш ніж поїхав на велосипеді геть. Поранених перевезено до лікарні, де сьогодні вранці один з^ них був у важкому стані».
Мила моя, я тебе не лякаю. Таке тут життя. Люблять дужих і несентиментальних людей; крім усього, коли небезпека Того Самого Вибуху погойдується над головами і всіх привчають, що це реально, коли до людей присувають відчуття кінця світу, трапляється чимало такого, про що соціологи не написали ще. Повага до життя деформується так само, як повага до смерті, а взаємна людська повага деформується найбільше. Навчившись убивати всередині країни, є охочі поширювати набутий досвід глобально. Ми ж домовилися, що я цитуватиму, відкриваю популярний тут журнал «Тайм». Зараз чимало пишуть про те, що президент Рейган от-от завітає до Нью-Йорка, й коментують склад його почту, заходи безпеки. Перекладаю: «Коли Рональд Рейган віддаляється від літака військово-повітряних сил № 1 в бік своїх лімузинів та вертольотів, а від них до трибун та сцен, в його почті є офіцер, щонесе тоненький чорний шкіряний чемоданчик за президентом. Цей офіцер — один з представників чотирьох родів військ, який зобов’язаний перебувати біля президента, де б той не був, у будь-який час дня і ночі... Вони оберігають ключі до американського арсеналу, кодові слова, які здатні пустити в діло 9480 стратегічних боєголовок загальної руйнівної сили 3505 мегатонн, націлених на СРСР».
Бачиш, як просто. Це вже не фарбою мазатися в нью-хемп- шірському лісі й навіть не ціаністий калій в капсулах. Це зразу для всіх.
Неминуче замислюєшся над тим, з якою лютою одержимістю фантазують вони, щоб нас вбити — тебе, мене, його,— майже не ховаючи одержимості. І при цьому невтомно теревенять про любов, наче рожевою фарбою замазують чорний напис на паркані. Треба знати про цю ненависть — вона як стовбур, до якого сходиться тисяча корінців. І закреслюючи в своєму житті нас, закреслюючи інші народи, втрачаючи, нарешті, себе самих, американці час від часу жахаються, замислюючись над тим, кого ж І що саме викидають з їхнього світу, як далеко заходить прищеплювана їм нелюдськість.
В журналі «ЮС ньюс енд уорлд ріпорт» нещодавно з’явилася стаття Сола Белоу, відомого американського письменника, лауреата Нобелівської премії, сіоніста й антирадянця дуже переконаного й активного. Тим більше цікаве його свідчення, бо виходить воно від людини, яка до американського способу життя ставиться апологетично. «Не скажу, що наші міста прокляті місцевості, але скажу, що тверде осердя суспільства процвітання прокляте. Немає надії для людей на узбіччі. Ніхто не бажає потурбуватися, щоб навчити їх бодай чогось. Вони живуть у постійному хаосі, в страшнім ревищі. І, знаєте, душі їхні справді-таки уражено... Протягом довгого часу ця тема була під забороною. Ніхто не збирався розводитись на цю тему... Витворилася, навіть вросла у всіх схема. Люди кажуть: «Я повертаюсь додому втомлений, як собака, після жахливого дня в цих усіх джунглях, і я не бажаю вже ні про що таке мислити. Я зібрався пообідати, випити краплю вина і ще хочу подивитись телевізор, поки прочумаюсь,— ось такі мої наміри». Люди не бажають боротися за людяність у собі самих. Люди намагаються вигнати жах із своїх життів, відгородитись від