Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич
Тут розмовляють про любов, моляться за любов, випускають значки, білизну й талісмани з словами любові, але кожен думає про власне.
Втім, легко мені міркувати, живучи у велетенському чужому місті так недовго чи наїжджаючи сюди час від часу. Нью-йоркські жителі довговічніші за будинки. Вони повторюють, як закляття, слова про необхідність возлюбити. А людей стає усе більше,— де ж вхідні ворота з Європи до Америки для тих, хто квапиться до промислових американських столиць.
Джорджа Вашінгтона, легендарного президента, приводили до присяги саме тут, в Нью-Йорку. Решта президентів присягали й присягають в місті Вашінгтоні, але й звідти вони запевняють Нью-Йорк та його населення у вічній любові, бо не можна інакше.
Місто велике, і все в ньому може трапитись, місцеві статистики інформують, що в середньому за рік тут фіксується одна тисяча вісімсот убивств, десять тисяч згвалтувань, сто тисяч грабунків, двісті тисяч крадіжок зі зломом. Так чи інакше, цифри ці округлені — убивств, приміром, рік тому було 1821; округлюють, як правило, й іншу цифру — про коливання кількості населення. За останнє десятиріччя понад мільйон людей полишили це місто; але прийшли інші — міісто пульсує, розбухає від повеней і скидає їх крізь греблі, як весняна ріка. «Я кохаю тебе»,— шепоче мій телевізор. За полі- ційними даними, більшість із десяти тисяч згвалтувань, про які було згадано, починалися з того, що гвалтувальник освідчувався...
Коли 1898 року п’ять міських районів: Манхеттен, Річмонд, Бруклін, Куїнс, Бронкс^задекларували своє об’єднання в єдиному Нью-Йорку, місто зразу ж стало тримільйонним; тоді ще небагато було таких на білому світі.
Втім, від розмови про те, що відбувалося з містом, я повертаюсь до того, що в цілком конкретний проміжок часу відбувалося в Нью-Йорку зі мною. Дивна річ, у мене ніколи не зникало відчуття, що між всіма на світі людьми та всіма часами, звичайно ж, існує на світі чіткий та особистий зв’язок — просто у всіх це по-іншому, часом ми самі собі заважаємо відчути людину поруч. Чи дуже спрощуємо ціб людину. Так, як я мало не спростив Кет. Вона підійшла до мене в Центральному парку, мружачись від осіннього сонця, й, струснувши рудою зачіскою, спитала,-котра година. Спершу я подумав, що Кет хоче мене спокусити, і зразу ж хотів сказати їй, що ні надміру темпераменту, ані грошей в мене немає. Та Кет поцікавилася, що за годинник у мене, після чого я
таки зауважив їй, що нікуди з нею не піду. «А я вас нікуди й не кличу»,— сказала мені Кет і спалахнула, від чого обличчя в неї стало яскраво-червоним, що в поєднанні з рудою зачіскою та сукнею творило враження біблійного вогненного куща.
Хочете, я вам покажу Нью-Йорк? — спитала Кет.— Задарма! Ви любите Нью-Йорк?
Замість відповіді я накреслив на землі оту формулу I :love: NY і знизав плечима. В той момент я й сам не знав, чого бажаю.
Кет посварилася зі своїм хлопцем і занудьгувала. Я зацікавив її тим, що чимось різнився від інших відвідувачів парку, вона навіть не уточнила, чим саме. Принаймні ніщо не заважало нам вийти з парку удвох.
Із шаленим гуркотом повз нас пролітали громохкі негренята на скейтбордах — спеціальних дошках, спертих на підшипники. В переможному негренятському гуркоті слів було майже не чути, і ми з Кет, можливо, виглядали як двоє родичів (тато з донею, не інакше), які вийшли погуляти. На цей момент я вже з’ясував, що Кет щойно виповнилося двадцять три роки, Крім того, вона боялася повертатись додому, в Куїнс, у високий дім, де мешкає її родина і де сьогодні загинула дівчина. Навмисне такого не вигадаєш. Якщо хлопця собі Кет могла вигадати, то історія дівчини з її будинку була справжньою. По телебаченню і в газетах я вже бачив той дах, і внутрішнє подвір’ячко, й відкриті двері на горище...
(Не відкладаючи до наступної добірки вирізок, одну процитую зараз. Це з газети «Дейлі ньюс», 28 вересня 1982 р.: 17-річну Лауру Евелін було задушено шнуром до того, як її скинули з даху 13-поверхового будинку, де вона жила. Так показав розтин. Лауру вбили близько 2:45 вночі, коли вона поверталася додому, на 130-у авеню, до кооперативного комплексу Рочдейл Віледж, розрахованого на 5000 родин. Вона була на весіллі в розташованому поруч громадському центрі. Поліція повідомила, що невідомий чи невідомі захопили її в ліфті, звідки пожежною драбиною вона вийшла на дах.'»)
Ми з Кет говорили про те, до чого ж людина самотня — популярна тема в Нью-Йорку. Вона згадала й кубинця, придушеного ведмедем («Ми з ним зрозуміли б одне одного,— сказала вона,— бо людина лізе до ведмедя, щоб побалакати про любов, самотність і про все інше, значить, вона дійшла до краю...»).
Що таке любов, Кет? — запитав я.
Це таке, коли людина не самотня,— відповіла моя рудасупутниця без найменшого напруження, очевидно, вона вже думала на цю тему.
...От що дивно: розмовляють двоє зовсім чужих людей, і до розмови потроху входять події й люди, за допомогою яких твориться бодай хитка, але спільність. Навіть гинучи з самоти, людина ніколи не буває зовсім самотньою — усі її вороги й друзі, сусіди по будинку, родичі, друзі й колеги так чи інакше творять тло. В чужих містах з випадковими співрозмовниками спілкуватися повчально — вдома я, певно, давно б уже попрощався з такою Кет, а тут мені цікаво було досто- совувати чужі та власні виміри до свого й до чужого світів.
Зразу ж скажу, Кет зовсім не боялася незнайомих чоловіків. У цьому вона була подібною до більшості своїх нью-йорксь- ких ровесниць, які ходять