Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні
а) Маніхейська бінарність
Насильницький характер завоювання (конкісти) призвів до усталення спрощеного протиставлення: цивілізованості та варварства. Мірою того як заслуховуються розповіді, визначається структура мислення. З європейської точки зору конкістадори уособлювали географічне відкриття, євангельське спасіння чи, за бажання, цивілізуючу модернізацію. Якщо поглянути з точки зору американських аборигенів, вони виступали носіями групової свідомості, сукупності знань і гармонійних відносин з природою, яку європейці прибули знищити. З позиції іспанізму колонізатори наділяються добром, а індіанці – брутальністю, тоді як з позиції індихенізму чи етніцизму іспанці та португальці є лише руйнівниками.
Звісно, асиметричність сил під час конкісти та протягом усього колоніального періоду не дає змоги розглядати це протиставлення як просто зворотну логіку. Варто нагадати, навіть із метою пояснення наявної несправедливості, як це роблять індіанські рухи, що її коріння сягає колоніальних часів. Однак доцільність цього пояснення, як і будь-якого іншого, невіддільна від усвідомлення його обмеженості. Домінування одних груп над іншими в Америці не розпочалося з прибуттям європейців і так само, як зазначає Франсуа Лаплантін, серед іспанців були не лише ідальго, як і серед індіанців не лише благородні ацтеки. Видається дивною стійкість маніхейських протиставлень, оскільки щодо кожного століття починаючи від XV можна скласти довгий перелік подій, які їм суперечать. Куди віднести іспанців, які боролися за повагу до індіанців (Лас Касас[19], Сааґун[20]), дітей іспанців, які очолили повстання проти Іспанії (Болівар[21], Сан-Мартін[22]) (Laplantine, 1994)? Що можна сказати про внесок іспанських республіканців вигнанців у розвиток американської видавничої справи й мистецтва, промисловості й торгівлі? І про європейські неурядові організації, метою яких є відновлення справедливості та захист прав людини у разі їхнього порушення американськими урядами?
Ще більш протиприродним виглядатиме зведення усього до поляризації між Європою та Америкою, тоді як протиставлення цивілізації та варварства відтворюється всередині кожної країни як протистояння між столицею та внутрішніми територіями (в Аргентині), між сучасними містами та сертао[23] (у Бразилії), між костою[24] та сьєррою[25] (у Перу). Маніхейство не зникло зі здобуттям державами незалежності. Воно періодично відновлюється і в своєму останньому відродженні – коли себе дискредитували політичні партії, профспілки та інші сучасні організації – набуває найбільш крайньої форми протистояння між своїм і чужим: аборигени проти глобалізації.
Те, що остання поляризація знаходить прихильників, відбувається частково з тієї причини, що в деяких країнах чи регіонах (серед інших на півдні Мексики, в Амазонії, у перуанській «сьєррі») досі найбільше потерпають індіанці, оскільки на деяких їхніх землях і лісах, за рахунок їхніх природних багатств реалізуються найжорстокіші дії транснаціонального капіталу. Однак оскільки цей наратив може набувати в певних зонах значної ваги і правдоподібності, його претензія на провідну роль (пояснення, справедливого для усього континенту) в масштабах континенту має бути пов’язана з двома іншими явищами, які настільки ж легко підтвердити, як і пригноблення індіанців: з мультикультурною гібридизацією, яка налічує п’ять століть, та структурною складністю латиноамериканської сучасності. Сформулюємо ці виклики у вигляді запитань: наскільки для нас корисно розглядати проблеми Латинської Америки як бінарне протистояння ідентичностей, якщо важлива частина форм ідентичності (етнічних, національних і класових) перевпорядковуються у міжетнічні, транснаціональні й транскласові сукупності? Яку роль відіграють індіанські ідентичності на континенті, де автохтонні культури здебільшого зазнали метисації, а індіанські групи налічують близько 40 мільйонів осіб, що становить менше 10 відсотків населення Латинської Америки, з яких 30 мільйонів сконцентровані у чотирьох країнах – Болівії, Гватемалі, Мексиці та Перу?
Бінарні філософії історії, які не погоджуються з ідеєю глибинних держав і уявних країн, не допомагають знайти відповідь на ці запитання. Так само це не вдається метафізиці ідентичностей, яка протиставляє базові та неісторичні ідентичності поширеним модернізаційним і глобалізаційним, чисті народи – абсолютному домінуванню. Ані гегемонійні групи не присвячують себе цілком домінуванню і руйнуванню, ані підпорядковані – опору і протистоянню. Найпродуктивніші наративи, які роблять більш зрозумілою детерміновану багатьма факторами складність глобалізації, включають уявлене як частину культури, а трансакції як ресурс влади і виживання. Хоча певні протистояння мають аспект простого заперечення і глобалізація загострює нерівність і створює нову, жодна група не діє весь час так, ніби суспільне життя зводиться до безперервної війни.
б) Зустріч культур
Після тривалого приховування значення європейського вторгнення до Америки, коли насильство маскувалось евфемізмами «відкриття», «євангелізація», «цивілізаторська місія», з’явилося часткове визнання і примирливі наративи. На момент святкування п’ятисотої річниці відкриття Америки у 1992 році всі ці визначення були вже значною мірою деміфологізовані й запропоноване інше, більш щире: «зустріч двох світів». Загальновідомі критичні заяви багатьох історіографів, а також причини, з яких продовжують, навіть у європейських наукових колах, говорити переважно про «конкісту». Це було не зустріччю, ніби два суспільства зустрілися посеред Атлантичного океану для люб’язного обміну товарами, а історією битв і поневолення.
Руйнівна критика залишається необхідною, поки уявлення, спрямовані на маскування насильства і домінування, залишаються на міжнародних виставках, у шкільних підручниках і в дискурсах урядових ібероамериканських зустрічей, де ентузіазм щодо «спільних» справ позбавляє конфлікт уявлень пам’яті. Так само як і інші «світові виставки», проведена у 1992 році в Севільї зібрала екзотичні товари та промислову продукцію за критеріями виставковості та видовищності, що мало сприяти взаємному пізнанню та взаємному обмінові, вигідному для всіх. Організатори використали ідеологію примирення для легітимації іспанської економічної експансії в Латинській Америці, яка інтенсифікувалась у згаданий період (купівля телефонних компаній, авіаліній і банків), і повернення ваги цьому ключовому за часів колонізації місту Севільї, позиціонуючи цю ідеологію як аванпост внесків Європи у модернізацію. Основна обрана тематика – «Епоха відкриттів» – пов’язувала натяк на конкісту з технологічним прогресом і його проекцією на нове століття. Декілька латиноамериканських країн пристали на цей заклик, відходячи у своїх павільйонах від історичних стереотипів. Перу долучило небагато матеріалів про інків, намагаючись показати себе сучасною країною, конкурентоспроможною на міжнародному рівні (Harvey, 1996).
Визначним став випадок Чилі, яка представила айсберг вагою 68 тонн, знайдений в Антарктиді, плавання якого тривало майже місяць. Дизайнери павільйону, в якому також були представлені твори мистецтва та різноманітна експортна продукція і послуги, які відображали сучасне виробництво країни, пояснювали, що намагалися дати відповідь тим європейцям, котрі сприймають чилійців як «відповідальних за постачання поганих новин часописам і брудних картинок програмам новин на телебаченні»: вони хотіли показати свою відмінність від попереднього історичного іміджу. Крім того, вони хотіли відсторонитися від «тропікалізму» і подати себе як «холодну країну», яка досягла економічного успіху,
