Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні

далекого від ірраціональної емоційності, яку «Північ» зазвичай уважає характерною для Латинської Америки. Попри це, Неллі Ричард угледіла у цьому жесті «гіперсучасності свого публіцистичного відкриття» «постмодерністську ремінісценцію» сцени, коли Хосе Аркадіо Буендія відкриває для себе лід в романі «Сто років самотності», – найбільш символічної для так званого латиноамериканського магічного реалізму. Метою було винести презентацію країни «поза межі часу і соціального простору», прибрати будь-яке посилання на історію Чилі за часів соціа­лістичної революції (Richard, 1998: 163–177). Предмет «чистий, білий, природний, безпрецедентний», як було вказано в каталозі, представляв країну «вилікуваною, очищеною тривалим плаванням морем. Це виглядало так, ніби Чилі щойно народилась. Айсберг був успішним символом, архітектурою прозорості й чистоти, в якій усе пошкоджене виправилося» (Moulian, у Richard, 1998: 163). (Слід визнати, що хоча метою чилійської презентації в Севільї було покращення міжнародного іміджу країни, у книжці про виставку – «Чилійський Павільйон» – були наведені попередні й наступні дебати журналістів, митців та інтелектуалів стосовно значення цього експонату.)

Ці торговельні та рекламні операції видаються неповними й обмеженими за масштабом. Дискурс чилійського уряду щодо Іспанії відродив стереотип колоніального домінування, коли шістьма роками пізніше, у 1998 році, суддя Бальтасар Ґарсон добився затримання Піночета в Лондоні і уряд Едуардо Фреі заявив, що ядром конфлікту було порушення чилійського законодавства з боку іншої держави, Іспанії, яка «не була правоспроможною судити злочини фашизму». Організації з прав людини в самій країні й міжнародні, а також численні уряди інших держав сприйняли цю подію як необхідний процес засудження жорстокості диктатора, відповідний епосі глобалізації, за якої судова влада повинна мати наднаціональні повноваження.

Маніхейські наративи відновлюють бінарні протистояння між «Північчю» та «Півднем», між Європою та Америкою або змушують їх співіснувати з виставками і торговельними угодами, з урядовою і рекламною дипломатією. Крім висловлювання критичних зауважень, на які заслуговує кожна з цих розповідей, можна звинуватити їх у тому, що сума двох і двох залишається поза кадром. Відносини між Латинською Америкою та Європою є значно більшими за маятникові коливання між маніхейським протиставленням і зустріччю з обміну ідентичностями. Треба враховувати, як обидві сторони спокушають одна одну та водночас одна одній не довіряють.

в) Захопленість на відстані

Європейці вбачали у Латинській Америці все те, що не дозволяв західний раціоналізм: задоволення без відчуття провини, гнучкі зв’язки з природою, які ускладнювала європейська інтенсивна урбанізація, щедрість природи, яка огортає історію і живить течію життя, як це собі уявляв Ґоґен, коли втікав на Таїті, Шагал – до Бразилії, Арто – до Мексики. Фінікові пальми, папаї і піраміди, тапіока[26], тукани і торф’яники, пісня «Летить кондор» і будь-якої миті: «їдьмо до Лакандонської сельви[27] особисто відповідати на електронні листи сапатистів». «Райські наративи»: у версії Диснейленду («амазонські джунглі»), в екологічній (потреба у збереженні біологічного розмаїття) або антропологічній (оголеність індіанців, яка спокусила Леві-Строса і багатьох інших) версіях ці романтизації спрощують «із надмірністю складну регіональну плутанину лісів, чагарників, боліт і саван» і перетворюють різноманітні суперечні одна одній групи, котрі їх населяють, на «види, що зникають, або невірних охоронців» (Slater, 1997).

Завжди настає момент, як у всякому оповіданні про рай, коли безпосереднє знання призводить до падіння: зеленого пекла[28] і сумних тропіків[29]. Чи є латиноамериканські суспільства більшою мірою, ніж європейські, вільними і схильними до порушення правил – або більш церемонними й ієрархічними, до суворості нахильними до ритуальності? Важко обрати якусь одну лінію інтерпретації, коли одна за одною відбуваються суперечливі спроби реалізувати в Америці ті утопії, які в Європі стали нездійсненими і сумнівними, як романтизм і марксизм, соціалізм і автономія регіональних культур. Як розрізнити настійливий поспіх у здійсненні революцій і латиноамериканську звичку запізнюватися? Що можна зробити, щоб не інвестувати в проекти, які не мають майбутнього, як, наприклад, план Фіцкарральдо[30]? Як одночасно поєднати європейський інтерес до мексиканської та венесуельської нафти, споживачів МЕРКОСУР, війну в Колумбії, карнавал у Ріо, державні перевороти й критику американського втручання?

Ми, латиноамериканці, тим часом наратуємо про відносини з Європою як про необхідний зв’язок для покращення наших рас, заселення територій, головною проблемою яких, за висловом Сарм’єнто[31], є їхня протяжність. Ми продовжуємо розглядати «європейську цивілізацію» як джерело раціональності та толерантного протиставлення ідей. Університети і демократія, економічний розвиток і освіта для загального добробуту, інновації для покращення і поширення, тобто у підсумку сучасність. Хоча натомість побачимо, що європейців цікавлять лише наші письменники і митці (і те, що вони створюють), але майже ніколи не береться до уваги те, що у Латинській Америці досліджують і думають. Французькою й італійською перекладено Борхеса, Біойя Касареса, Ґарсію Маркеса, Фуентеса, Кортасара, Карпентьєра, Неруду і десятки інших письменників, однак скільки праць представників соціальних наук перекладені європейськими мовами?

Це взаємне захоплення відбувається на відстані. Латинська Америка завжди була таким віддаленим місцем, що багато хто з європейців розміщував на ній свої утопії: Томас Мор, Кампанелла, позитивісти. Те, що Оґюст Конт спромігся надихнути латиноамериканські конституції так, як не спромігся це зробити у Франції; картезіанські міста, такі, як Ла-Плата і Белу-Орізонті, релігійні спільноти; швидке збагачення, різноманітні форми створення капіталів і здійснювання революцій, у підсумку «створення Америки», – усе це нездійсниме в Європі. Міграції італійців, росіян, німців і голландців привертали погляд європейців до нового континенту, однак передавали – разом із наративами про місце, де можливе те, що не дозволено в Європі, – неймовірний безлад. Навіть коли європейців приймали гостинно, як іспанців-втікачів у Мексиці, вони почувались, як зазначає Клара Е. Ліда, як «замкнуті споглядачі» (Lida, 1997: 117).

Лаплантін – антрополог, який інтерпретує це трансатлантичне протистояння з обережністю, щоб здобути місце у полі зору обох континентів і на їхніх перетинах, вказує: «Америка є грандіозною мрією Відродження. Там хочеться досягти того, що не вдалось, однак було задумано тут» (Laplantine, 1994: 81). Водночас європейці сприймають як дивну вищість природи над суспільством надлишки, які неможливо раціоналізувати, міста, що вторгаються в пустелю або в сельву – як Бразиліа, як доколумбові міста, що зберігаються в Мексиці, у Гватемалі, в Перу, – та ніяковіють через цю мішанину природи з культурою. Пригадую висловлювання бразильського президента за часів заснування Бразиліа, яке я прочитав як епіграф у книжці про Латинську Америку англійського мандрівника, ім’я якого не пам’ятаю: «Бразилія – це країна завтрашнього дня, але завтра вихідний».

Лаплантін згадує розчарування Антонена Арто «матеріалістськими» фресками Дієґо Рівери і самогубством Стефана Цвейґа в Бразилії. Він уважає актуальним твір «видатного європейського письменника» Франца Кафки, який в Америці змальовує суспільство як «гігантську галюцинацію, лабіринти, які ведуть у нікуди, індивіди, котрі ігнорують злочин, в якому їх звинувачують» (Laplantine, 1994: 86). Останнє дистанціювання відбулося, коли