Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні

потребує розбещеності свого міста-побратима, щоб наповнювати свої церкви. У Ларедо були аеропорт і церкви; у Новому Ларедо борделі й тюрми. Кожна нація орієнтується на свій власний рівень компетентності» (Theroux, 1979: 40–41). Навіть автори-інакодумці, що порушують американський порядок, сприймають перетин кордону в межах цього дуалістичного протиставлення. Вільям Берроуз та інші автори бачать Мексику як рай для галюциногенних подорожей без такого засудження, як у Сполучених Штатах. Джек Керуак пише, що, подорожуючи Мексикою, почуваєшся так, «ніби ти втікаєш зі школи, сказавши вчительці, що тобі стало зле», після цього відкриваються «обертальні двері корчми і ти замовляєш пиво у барі, повертаєшся, а там якісь типи грають у більярд, хтось готує тако, якісь селяни, у когось зброя на грубому поясі й групи торговців співають» і розумієш, «що відчувають селяни щодо життя – позачасову радість тих, хто не переймається значними проблемами культури і цивілізації» (Kerouac, 1960: 21–22).

Як зазначає Норма Клан, яка підібрала наведені цитати, віддалене захоплення цих авторів Мексикою, як і стереотипи, котрі поширює Голлівуд і американські серіали, знаходять «підтвердження» у романах, телесеріалах і латиноамериканських фільмах, у яких «воскрешають» доколумбових богів і розглядають сучасні конфлікти у термінах жертовності. Життя інтерпретується за допомогою магічних кодів, обіграється у численних ритуалах – від кориди до поліцейських переслідувань на ринках. Пернатий змій, за Девідом Гербертом Лоуренсом, знаходить відлуння у романі «Зміна шкіри» Карлоса Фуентеса. Література і скульптура чікано[34] перегукуються з творами Лаури Есківель і Фріди Кало. Переклад англійською творів письменників і величезні експозиції латиноамериканського мистецтва в американських музеях із належним приділенням уваги в курсі літератури, історії мистецтв і культурних дослідженнях замикають цикл цієї взаємодії, побудованої на контрастах, як пригода, позначена викликом інакшого. Ці пригоди добігають кінця, коли подорожній перетинає кордон, виходить із музею, відкладає роман, написаний у стилі магічного реалізму, і повертається додому. «Завтра, – каже дружина в оповіданні “Старий танок” Юджена Ґарбера, – ми повертаємося до наших добрих старих Сполучених Штатів».

З боку латиноамериканців контраст між ідентичностями уявлявся між латиноамериканською духовністю європейського походження та прагматичним матеріалізмом американців. Захоплення Хосе Енріке Родо і Рубена Даріо Сполученими Штатами обмежувалося критикою «нестерпності утилітарного безладу», який вони вбачали у цій країні. Це ставлення несуттєво змінилось у сучасній літературі, як зазначають Фернандо Реаті та Ґілберто Ґомес Окампо у дослідженні, присвяченому наративам, з огляду на зростання кількості візитів учених, митців і туристів із Латинської Америки до Північної Америки. Багато хто з латиноамериканських письменників і мислителів продовжують говорити про духовну бідність і прагматизм «грінго»[35]. Цей «неоарьєлізм» меншою мірою переймається економічною експлуатацією латиноамериканських ресурсів, ніж «крадіжкою інтелектуальних і духовних ресурсів», яких бракує у Сполучених Штатах (Reati та Gomez Ocampo, 1998: 589).

Герой роману «Пасажир» Рудольфо Рабаналя описує міжнародну «програму» для письменників у місті Нью-Каєн, в якій бере участь, як «лицемірне пекло, де відокремлюється творчий розум усього світу для того, щоб відтак живити дрібні американські таланти, неспроможні знайти оригінальні ідеї в своєму оточенні», лабораторію, в якій супердержава досліджує ритм, поведінку і модальність інтелекту в тих частинах світу, які кожний з нас представляє» (Reati та Gomez Ocampo, 1998: 88 та 162). У книжці «Куди ідуть помирати слони» Хосе Доносо показано країну, «де всі були заможними до такої міри, що ігнорувалася людина і ставала передпокоєм для зведення всього до марнотратства». Ґуставо Зулета, герой цього роману, чилійський професор, найнятий університетом Сент-Джо, уявляє собі таку відплату: «чому б у такому разі не написати роман про наше завоювання їхньої території, оснащуючи текст англіцизмами, жорстоко зображуючи карикатурно американський світ, щоб усі персонажі також перетворювалися на кліше» (цитується за Reati та Gomez Ocampo, 1998).

Реаті та Ґомес Окампо знаходять у трьох інших романах («Пустельні міста» Хосе Ауґустіна; «Кохані жінки» Марко Туліо Аґілери, «Бог моменту» Еміліо Соси Лопеса) подібні протиставлення. Штучність американського університетського життя протиставляється латино­американській жвавості, холод – спеці, «каламутна меланхолія незавершеного» (Соса Лопес) закінчується поверненням п’ятьох героїв до своїх латиноамериканських країн. Як і в оповіданні Ґарбера, однак у зворотному напрямку: «ненадовго прочинені для іншої культури двері знову зачиняються». Не існує можливості інтеграції. Хіба що відчуємо в іронії окремих романів, особливо у Рабаналя, як автор дистанціюється від нав’язливого стереотипу: «ми завжди будемо жертвами: нашої підо­зріливості або реальності» (Reati та Gomez Ocampo, 1998: 168).

д) Американізація латиноамериканців, латиноамериканізація Сполучених Штатів

Несумісність американського та латиноамериканського стилів життя дещо модифікується у наративі, в якому йдеться про взаємодії і об’єднання між обома культурами. Не заперечуючи ідеологічну несумірність між мешканцями обох регіонів, можна зазначити зростання «американізації» культури в Латинській Америці і, навпаки, латинізацію окремих зон у Сполучених Штатах, особливо на півдні. Карлос Монсівайс указує, що занепокоєність захистом специфічності кожної з цих культур є запізньою, оскільки Латинська Америка американізується вже протягом декількох десятиліть і ця американізація була «у більшості випадків невдалою і поверхневою» (Monsivais, 1993). На одній конференції у місті Тіхуана (у вересні 1997 року) Монсівайс висловив припущення, що, імовірно, з латиноамериканцями більшою мірою, ніж американізація, відбувається «мексиканізація»: переймаються ті риси, які відрізняють американський стиль життя, підсилені певним претензійним запалом.

Окремі аналітики зазначають, що коли згаданий процес посилиться технологічною й економічною залежністю, це не завадить збереженню ані превалюючих позицій у Латинській Америці іспанської і португальської мов – попри долучення численних англійських слів, – ані відданості релігійним, гастрономічним традиціям і формам організації родини, відмінним від тих, що існують у Сполучених Штатах. Водночас слід ураховувати, що зростання міграції латиноамериканців до США впливає на політичну і правову культуру, звичаї споживання й освітні, мистецькі й комунікаційні стратегії таких штатів, як Каліфорнія, Аризона і Техас. Однак дискримінація, депортації та дедалі жорсткіше відлучення латинських мігрантів од соціальних благ позбавляють привабливості «іспанську» присутність. З семи мільйонів мексиканців у Сполучених Штатах близько 2400 тисяч мешкають там нелегально, і немає підстав сподіватися, що в наступні роки вони зможуть легалізувати своє перебування. Хоча загальна кількість представників інших латиноамериканських країн і кількість нелегальних мігрантів серед них є не такою високою, також відчувають вороже ставлення до себе і періодично зазнають примусового виселення з країни частина мільйонного контингенту гаїтянців, майже півтора мільйона колумбійців та інші переселенці з карибських і латиноамериканських країн, які намагаються залишитись у Сполучених Штатах. Хоча демократизація і зменшення політичного насильства у країнах Центральної Америки і Південного конусу сприяють поверненню вигнанців до своїх країн, через економічний занепад і зростання безробіття у багатьох латиноамериканських країнах зростає кількість мігрантів до США.

Одночасно з введенням у дію зони вільної торгівлі в останні п’ять років збільшилися бар’єри різних типів для в’їзду латиноамериканців. Закон 187[36],