Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні

72 відсотки переселилося до Сполучених Штатів, 21 відсоток – до Латинської Америки та 1 відсоток – до Австралії. Найбільшу участь у цих процесах взяли мешканці Британських островів (18 020 тисяч мігрантів). Серед європейців, які протягом зазначеного періоду переселилися до Латинської Америки, 38 відсотків становили італійці, 28 відсотків – іспанці та 11 відсотків – португальці. Більшість латинських мігрантів обрали як кінцевий пункт Аргентину, меншою мірою Бразилію, Кубу й Антильські острови, Уругвай і Мексику. Якщо взяти до уваги, що на початку ХХ століття загальна кількість населення Європи становила 200 мільйонів осіб, відповідно, ті, що виїхали, становили четверту частину населення. Щодо Америки, прибуття мігрантів у період з 1840-х до 1940-х років призвело до збільшення на 40 відсотків населення Аргентини, на 30 відсотків – Сполучених Штатів і приблизно на 15 відсотків – Канади й Бразилії (Gonzalez Martinez, 1996).

Як зазвичай зазначається в літературі, присвяченій міграціям, у згаданий період варто відрізняти добровільні міграції, які майже завжди мали економічні причини, і ті, що були спричинені насильством, політичними переслідуваннями чи війнами. «Не те саме, – пише Клара Е. Ліда, – перетинати Атлантичний океан у пошуках хліба чи миру» (Lida, 1997: 17). Також потрібно відрізняти вплив кожної міграційної хвилі, який залежить від кількості переселенців, їхньої економічної спроможності й освітнього рівня, що спрощує чи, навпаки, заважає їм впливати на розвиток приймаючої країни. Такі національні групи, як іспанці, італійці та євреї, посилили свій вплив у декількох американських суспільствах завдяки своїм перевагам у цих трьох сферах. Хоча не можна визначити конкретного співвідношення щодо масштабності й впливу присутності іспанців, у 1914 році в Аргентині мешкало 830 тисяч іспанців (тобто 11 відсотків населення), а в Мексиці 30 тисяч (0,2 відсотка), однак слід нагадати, що саме в цій країні у попередніх століттях було створено Нову Іспанію. У відмінностях між цими етапами та між мотиваціями міграцій складалось взаємне сприйняття європейців і американців. Оскільки мігранти не лише багато зробили для Америки, а й, власне, створили саму Америку, як пояснює згадана авторка, конфлікти з індіанцями, згодом з креолами і з модернізаторами після здобуття незалежності не можуть розглядатися лише крізь призму конфлікту і розбіжностей; ми також маємо приділяти увагу асиміляції та зміні конфігурації локального, котрі пов’язані з наявністю розбіжностей.

У цій главі й у наступних я повернуся до деяких із зазначених історичних відмінностей, щоб осмислити різні типи міжкультурності. Крім того, мені цікаво дослідити, як американська мрія європейців переросла у Американську мрію, що відбувається з міжкультурними уявленнями, коли вони заміщують ідеал і змінюють умови взаємодії.

Крім відмінностей в кількості мігрантів, сучасні переміщення осіб відрізняються також за іншими рисами. Міграції ХІХ – першої половини ХХ століття завжди були остаточними і роз’єднували тих, хто йшов, з тими, хто лишався, тоді як сучасні поєднують переміщення остаточні з тимчасовими, з туристичними і з нетривалими трудовими відрядженнями.

Зараз вирізняються три системи міграцій: міграція з остаточним поселенням, або переселенська, тимчасова міграція з трудових причин і міграція з тимчасовим поселенням, проміжна між першими двома типами. Два останніх типи розвинулися в останні десятиліття (Garson та Thoreau, 1999). Їхні потоки контрольовані й обмежені за тривалістю і підпорядковуються певним умовам. На відміну від остаточних міграцій, пов’язаних з політикою заселення, як це було в минулому в Аргентині, Австралії, Канаді та Сполучених Штатах Америки, в останні роки навіть у тих же країнах дозволи на перебування, які надаються на певний період, є дискримінаційними за національною належністю та залежними від економічних потреб приймаючої країни. Дозвіл на перебування може оновлюватись, однак країни найбільш привабливі, з найбільшим напливом мігрантів (які зазвичай визначають як країни ОЕСР[17]) надають громадянство лише незначній кількості осіб і обме­жують права, стабільність положення іноземців та інтегрування їх до населення країни. Навіть коли мігранти приймаються, оскільки їхні трудові інтереси збігаються з потребами приймаючої економіки, то виникають тертя в соціокультурному контексті, які спричиняють сегрегацію у районах, школах, службах охорони здоров’я, і проблеми з несприйняттям релігійних переконань і традицій, що може призводити до агресії та до виселення.

Згадані тенденції відрізняються в країнах з різною політикою і також залежать від рівня кваліфікації мігрантів: фахівців, представників технічних професій, інтелектуалів і спеціалізованих робітників приймають найкраще. Рідко ставиться під сумнів право на подорожі заможних або добре освічених людей. Ті, в кого великі чекові книжки, торгівці зброєю і наркотиками, як і банкіри, які дають їм гроші, зазначає Ганс Маґнус Ензенсберґер, «не стикаються з упередженістю» та «стоять вище будь-якого націоналізму» (Enzensberger, 1992: 42). Однак у цілому нестабільність, яка на сьогодні є спільною рисою для всіх ринків праці, що є наслідком глобалізованої конкуренції, збільшує нестабільність положення іноземців і ускладнює їхню інтеграцію до нового суспільства (Garson та Thoreau, 1999).

Натомість для сучасних мігрантів збільшилися можливості підтримувати гнучкий зв’язок зі своєю батьківщиною. Іспанець, як і будь-який інший мешканець Мексики, може придбати часопис El Pais того ж дня, що й у своїй столиці, аргентинець – часописи своєї країни в Ріо-де-Жанейро чи в Мадриді. The New York Times і Le Monde надходять напряму до великих міст обох континентів, безкоштовне і кабельне телебачення надає доступ у готелях і в приватних будинках Латинської Америки до каналів Сполучених Штатів і Європи. Засоби аудіовізуальної комунікації, електронна пошта і родинні або соціальні мережі зробили безперервними міжконтинентальні зв’язки, на які в минулому витрачалися тижні або місяці. Не є однаковими висадка на берег з кораб­ля та з літака і тим паче фізична подорож і електронна навігація. Міжкультурність зараз створюється більшою мірою за допомогою масмедійних комунікацій, ніж шляхом міграційних рухів.

Для того щоб краще зрозуміти, що саме змінилось у міграціях, слід також згадати, що у другій половині ХХ століття напрямок подорожей змінився. Якщо за період від 1960-го до 1965 року Аргентина, Венесуела, Бразилія і Уругвай прийняли 105 783 іспанських переселенця, то за наступних два десятиліття понад мільйон іспанців надали перевагу переселенню до інших європейських країн (Gonzalez Martinez, 1996). Водночас розпочався новий цикл міграції з Латинської Америки до Іспанії, Італії, Німеччини та меншою мірою до інших європейських країн мільйонів жертв політичних переслідувань і безробітних або людей, що втомилися від обмежених можливостей, які могли запропонувати країни Південного конусу і Центральної Америки. Завершилась епоха «створення Америки» європейцями, і настав час, коли «південці» («sudacas»)[18] вирішили взяти участь в економічному розквіті Європи. Навіть країни, настільки віддалені за мовою і типом культури від латиноамериканських, як Швеція і деякі східноєвропейські країни, спостерігали появу колоній чилійців, уругвайців й інших груп, які частково й досі там залишаються. Особливим є випадок Мексики, яка від середини ХІХ століття приймала незначну кількість мігрантів і від того часу зазнавала відтік робочої сили з сільської місцевості до Сполучених Штатів