Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні
Глава 3. Ринок і мультикультурність: Латинська Америка між Європою та Сполученими Штатами
Хто вони – наші інакші? Це питання заново постає за часів глобалізації. Крім того, неможливо дати на нього ту ж відповідь, що й раніше, якщо вести мову про фінанси, коли ми щодня бачимо слабку взаємодію між усіма урядами і підприємствами або інші більш тривалі економічні, комунікаційні й міграційні взаємодії, за яких ми пов’язуємося з іншими суспільствами і деякими їхніми секторами. Глобалізаційні тенденції набувають різних форм у різних системах регіональної інтеграції, які виступають в одних випадках бар’єром, а в інших – фільтром для глобальних взаємодій. Хочу зупинитися на тому, як складались особливі способи, в які за глобальних умов здійснюються культурні відносини між Латинською Америкою, Європою та Сполученими Штатами.
Відносини, які склались історично між цими регіонами, зазнали переформатування протягом двох останніх десятиліть у межах угод про вільну торгівлю, які пов’язують США, Канаду і Мексику або сприяють розвиткові МЕРКОСУР, і які існують між цими й іншими державами Латинської Америки з Європейським Союзом. Однак бракує досліджень того, як змінюються латиноамериканські культури після переорієнтації з історичних відносин з Європою на Сполучені Штати Америки. Оскільки глобалізація приховує свої культурні об’єкти, згадані процеси регіональної інтеграції стрімко розвивають свої економічні угоди, недостатньо зупиняючись на радикальних символічних змінах, які вони спричинюють як у суспільствах і системах комунікації, так і в образах, котрі має кожна нація щодо себе самої та інших.
Я маю намір об’єднати тут окремі історичні й антропологічні дослідження цих змін і запропонувати напрями роботи для співвіднесення і протиставлення подій, даних і наративів минулого з сучасною ситуацією. Йдеться про визначення того, що залишилося від завоювання і колонізації Америки, від більш пізніх відносин між латиноамериканськими та європейськими державами після воєн за незалежність ХІХ століття, від взаємодій протягом ХХ століття та часткового заміщення цих економічних і культурних зв’язків новою залежністю від Сполучених Штатів. Що залишилося від повторного європейського відкриття Америки, якому сприяло святкування п’ятисотріччя первинного відкриття (у 1992 році), і спроб латинських держав Європи, передусім Іспанії, позмагатися зі Сполученими Штатами за частину Латинської Америки як ринку та скористатися своєю роллю посередника для 480 мільйонів споживачів, які його становлять, щоб зміцнити власні позиції перед іншими європейськими державами?
Залишилося набагато більше книжок і часописів, присвячених цим темам, ніж було опубліковано за п’ятсот попередніх років, сотні проведених конгресів і семінарів, декілька міжнародних виставок, створених нових культурних центрів і оновлених уже наявних, заснованих Німеччиною, Іспанією і Францією в латиноамериканських державах. До цього слід додати придбання європейськими компаніями банків і підприємств у деяких латиноамериканських країнах, аргентинських і мексиканських видавництв, а також нещодавню купівлю декількох латиноамериканських телефонних компаній, інвестування в телебачення і пресу, спрямоване на зайняття вагомої позиції у реорганізації мультимедійного простору в Латинській Америці.
Якщо до цього неповного переліку історичних зв’язків між Європою та Латинською Америкою додати перипетії міжкультурності, зміни в їхніх взаєминах видаються більш складними. Латиноамериканські суспільства, сформовані в результаті іспанської, португальської, французької, англійської і голландської колонізації, прийняли протягом ХХ століття потужні міграційні потоки з європейських і азійських країн, примусили виїхати до Європи мільйони дітей і онуків тих мігрантів за часів військових диктатур 1970–1980-х років, а також унаслідок економічного зубожіння і зростання рівня безробіття.
Ці приїзди та від’їзди європейців і латиноамериканців виглядають іще заплутанішими, коли ми визнаємо, що між ними знаходяться Сполучені Штати Америки. Деякі європейські видавництва і телекомунікаційні компанії, виробники автомобілів, продуктів харчування й одягу, які інвестують в економіки Латинської Америки, також зацікавлені в американському ринку з майже тридцятьма мільйонами іспаномовного населення. З цієї причини латиноамериканські уряди, які в 1990-ті роки уклали угоди про вільну торгівлю з європейськими державами, намагаються завдяки диверсифікації економіки не потрапити у пастку занадто ексклюзивних відносин із США.
Такі осциляції вивчаються більшою мірою університетами США, ніж Європи і Латинської Америки. Деякі організації досліджують із практичного боку латиноамериканські, американські та європейські ринки, економічні союзи між цими регіонами; інші групи займаються спростуванням і критикою того, що вони вважають постколоніальними умовами латиноамериканських суспільств. Кубинський викладач університету Стоні Брук уважає, що «є більше фахівців з латиноамериканської літератури у штатах Нью-Йорк і Каліфорнія, ніж у всій Латинській Америці, – які присвячують свій час здебільшого дослідженням (викладаючи 6 годин на семестр) і за рівнем оплати належать до середнього класу. Якщо нація є уявленою спільнотою – постає запитання: чим тоді є нація, про яку розповідають інші?» (De la Campa, 1995: 139).
Суперечка про те, як інтегрується і як відбувається економічна конкуренція Латинської Америки, Європи та Сполучених Штатів, також є суперечкою щодо того, як вони наратують про конвергенцію і конфлікти. Чи зможуть старі розповіді, які сформували сподівання мігрантів, та угоди, які на іншому етапі міжнародного розподілу праці спрямовували взаємодії, зараз включити нові процеси – політичні вигнання і глобалізаційні міграції, уявлення туристів, нові форми дискримінації, зміни локальних і регіональних традицій, усе латинське і англійське – в межах транснаціональних масмедійних стратегій? Змінилося не лише те, що необхідно наратувати, а й ті, хто наратує. Хоча школи, музеї і книжки продовжують формувати бачення інших, актори просвітницької культури заміщуються засобами аудіовізуальної та електронної комунікації, публічні установи кожної держави – транснаціональними підприємствами.
Хочу вирізнити чотири ядра взаємодії між європейцями, латиноамериканцями і американцями США: соціокультурний зміст міграцій; концепції ринку і мультикультурності; ідентичності в межах глобалізації та політику в сфері культури. Я не збираюсь описувати історію цих процесів, що частково вже було зроблено і значною мірою ще треба дослідити. Я хочу порівняти як структуровані окремі наративи, які їх описують, і зіставити їх із конкретними даними, які їх ставлять під сумнів. На відміну від інших досліджень зараз мене менше цікавить руйнування «міфів», які передаються розповідями, ніж визначення зон розбіжностей між наративами і практикою. Певною мірою йдеться про розуміння того, як наративи обумовлюють практику, сприяють створенню об’єднань або заважають цьому.
Міграції минулі і сучасні
Однією зі сфер, в яких наративи не збігаються з історичними подіями, є людські переміщення. Я вже зазначав, що те, якої важливості набули міграції та інші подорожі у другій половині ХХ століття, спонукало постмодерністське мислення розглядати номадизм як ключовий феномен сучасності. Якщо бути точним, масові міграції розпочалися не у цьому столітті. За підрахунками, між 1846-м і 1930 роком з Європи виїхало 52 мільйони осіб, з яких
