Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

Вже згодом, готуючи цю книгу, я прочитав уривки спогадів шотландки Мені Мюріел Дові, яка влітку 1890 року мандрувала Гуцульщиною. Описала вона і своє перебування в гуцульському Космачі у святковий день. Збираючись до церкви, шотландка одягла все, що вважала найкращим. Але як убого відчула вона себе, йдучи попри "сотні барвисто вдягнених селян". Зайшовши у гуцульський "квітник", вона "втратила рештки сміливості". "Які строї, які барви, яка зовнішність… які пози, які постаті, які голови!" — захоплювалася письменниця.

Вразив Мені Мюріел Дові й характер гуцулів — їхня схильність до філософських роздумів, непрактичність, непідприємливість, байдужість до багатства, "зручностей і світових вигод", органічне єднання з природою. Згадуючи гуцулів Микуличина, вона писала: "Селяни були найбільш інтелігентні з тих, яких будь-коли зустрічала". А побувала мандрівниця у багатьох країнах світу: в Англії, Німеччині, Франції, Австро-Угорщині, Таїланді, Малайзії, Єгипті, Судані, Румунії, Болгарії, Туреччині, Росії, Індії, США. Мандрувала і Кавказом. Було з ким порівняти гуцулів… Описуючи жаб'ївських верховинців Сорюків, шотландка підкреслювала велику гідність, має статичність голови роду Дмитра та його дружини Варвари. "Це найкращі зразки людей, яких мені доводилося зустрічати".

Захоплення міс Мені Мюріел Дові передалось і її читачам. Роман "Дівчина у Карпатах" витримав дев'ять видань у Великобританії та США, був перекладений німецькою мовою. Про переклад українською ніхто не подбав і досі…

Гуцульщина нагадала мандрівниці її рідну Шотландію. Вона писала, що все в Карпатах здавалося їй "таким шотландським, що… сердце буквально палало любов'ю". Не знаю, чи стрівся письменниці гуцул, що грав на козі, яка майже ідентична шотландській волинці, а нам на святі у Верхньому Ясенові стрівся. Як і зичливий трембітар, і скрипаль з ясним обличчям. І всі вони заграли для мене — і на трембіті, і на скрипці, і на козі! Чисті обличчя цих митців, гідність, самопошана і врівноваженість, пряма постава, багаті взори одягу розривали моє серце від радості національного буття.

Зустрів я в Ясенові й дивовижну дівчину, в голубих очах якої було стільки чистоти, суму і самотності, що досі не можу вибачити собі, що нічого про неї не дізнався — ні імені, ні села, звідки вона, ні номера телефону… Чоловік, який наважився стати поруч з такою дівчиною, мусив би ставати лицарем.

На жаль, Роман Пастух весь час смикав мене, закликаючи їхати далі. Він, автор книги про Івана Франка, хотів встигнути до музею Каменяра у Криворівні, бо музей міг зачинитися для відвідувачів. Але ж було тільки по обіді… Я й досі сердитий на Романа, який не дав мені допити чашу радості.

Криворівня також подарувала чар незабутніх вражень. Зокрема, ми посиділи за столом Івана Франка, торкнулись каламаря, в який він вмокав своє перо, присіли на лаві, де перед нами — століття тому — спочиваючи, вели бесіду Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь, Іван Франко…

Щасливі подорожі відбуваються за сприяння добрих людей. Один з таких добродіїв, лікар Євген Романишин, щиро прийняв нас на ніч до своєї вілли в гуцульському Татарові, Татарові, в якому ще до Першої світової було засновано "Січ". Вона тоді сколихнула і своїх, і чужих. Своїх пробуджувала з національної летаргії, а окупантів та їхніх приспішників позбавляла сну. Поляки, попи-москвофіли і жиди-корчмарі об'єдналися проти "Січей", які виникали і в сусідніх селах. "Ой Трилю, Трилю, тримайся здалека!" — попереджали поляки Кирила Трильовського, ідеолога та організатора "Січей", і обіцяли повісити на смереці, якщо не припинить "бунтувати" гуцулів. А "батько Кирило" на це лише сміявся і зі своїм топірцем йшов далі до "горєн" — від села до села.

Вранці вирушили до Косова. Їхали знову через Верховинський район, через села, які колись пробудив до національного життя "батько Кирило" (так називали його і покутяни, і гуцули, серед яких він здобув величезну повагу). Трильовський та його послідовники створили "Січі" у Ворохті, Яворові, Жабйому, Косові, Криворівні, Головах, Красноїлі, Устеріках, Соколівці, Бабині, Москалівці. Були "Січі" і в Микуличині, Яремчі, Дорі, Ямному та інших селах. Мине не так багато часу, й січовики-верховинці підуть в Українські січові стрільці.

Ляхи не пробачили гуцулам участі в боротьбі за Українську державу. Щоб убити навіть думку про неї, польські завойовники 1920 року здійснили варварську "пацифікацію" Верховини. Скільки крові тоді пролилося!.. А хто пам'ятає про це? Про польську пацифікацію Східної Галичини і Волині в 1930-х pp. ми, слава Богу, не забули, а хто пам'ятає трагедію Гуцульщини?!

А про неї збереглося чимало свідчень. Про цю "пацифікацію" писали Петро Шекерик-Доників, Михайло Горбовий і Михайло Ломацький. Уривки спогадів перших двох є в цій книзі, тож наведу кілька свідчень очевидця Михайла Ломацького з його нарису "1920 рік у Головах і сусідніх селах".

Гуцульщину пацифікував тоді 14-й полк польської піхоти під командою полковника Ролінського, не сама польська поліція чи жандармерія… — стверджував Михайло Ломацький. — Місцевості, які пацифікувало польське військо: Голови, Жаб'є-Зелене, Гринева, Яблониця, Ферескуля, Довгополе, Стебне, Перехресне, Красноїля, Ясенів, — села в самому центрі Гуцульщини. Прищеплювання "культури" гуцулам починалося в такий спосіб: військо входило до села й зганяло мужчин. Мужчин починали жандарми бити чим і куди попало. Били мужчин, били й жінок — по лиці, по носі, плечах і п'ятах, жінкам давали по п'ятдесят, чоловікам — по сто буків! Найбільше катували селян у Головах. Голови — це одне з найкращих, найбагатших і найсвідоміших сіл на Гуцульщині, під полониною Скуповою. Мешканці Голов — це горді, свідомі своєї людськості й національної гідності гуцули. Голови — національно найсвідоміше село у глибині гір".

Тому саме тут досхочу "гуляли" "розшалілі освободітєлі"… Карна експедиція пограбувала, а тоді спалила хати Василя Шекерика і Федора Карабчука. "Микулу Дронєка бито так, що тіло повідпадало від костей. Василя Маротчака і Єлака Бойчука бито без милосердя, а потім підвішено на смереці, де висіли до безпритомности, після чого дістали ще по сто буків. Цим знущанням і побоям приглядався поручник, курив сигаретку й сміявся. Михайла Шекерика скатовано так, що він від побоїв помер… Били і знущалися над жінками. Зґвалтували й побили Василину Шкіндюк. Марію Кречунєк підвісили за волосся до сволока і били. Вона, щоб ще раз не попасти в руки катам, повісилася у стайні. Катерина Карабчук втратила пам'ять від побоїв. Настю Шекерик і її дітей били цілу ніч. Параску